За що я ненавиджу та люблю (український) анархізм

Передмова 

Я ненавиджу Федю Акне, але буде нечесним не сказати, що його сварливий текст «Ода магії конфліктів» і дав сміливість мені написати те, що багатьом не сподобається. За іншого настрою я би не стали робити такий ірраціональний крок: писати такі штуки, як ця: це в моменті марна справа, бо люди, які їх читають, занадто добре впізнають в цих текстах себе. Певні, ні Букчин, ні його фанати особливо не читали есе Боба Блека «Анархія після лівизни» (теж одне із джерел натхнення мого жахливого тексту).

Та все ж мені хочеться написати ці слова. Сподіваюся, що їх побачать нові люди, що тільки відкривають для себе світ української анархіської політичної культури [1] і які мають можливість уникнути частих помилок тих, хто загруз у цьому багні. Я також їх пишу для себе, щоб нарешті звільнити свій голос і гнів. Для мене анархізм це в основному дискурс, поле розмов, де існують різні люди, різні тенденції, що проголошують себе анархізмами і низка з них мене жахливо дратують. Цей текст — спроба провести межі між своїми анархізмами, які я люблю та Іншими: жахливими анархізмами, які я ненавиджу. 

Оскільки я переконані, що ніхто від цих речей не застрахований, я свідомо зловживаю в тексті узагальненнями. Я раді, якщо ви — той самий «хороший» анархіст, можливо із «хорошою» організацією, що у вас все ідеально і вас ненависні мною анархізми обійшли. Тільки раді за вампірів, які не бачать свого відображення у дзеркалі. 

Анархізми, які я ненавиджу: 

Анархізм з культом фізичного насильства 

Я ненавиджу анархізм, що будує культ фізичного насильства, «вуличну війну», індивідуального терору в естетиці та на практиці. 

По-перше, культ фізичного насильства й без того маргіналізує рух, звужуючи середовище до кола закритих спільнот із високим порогом входу (які слугують ідеальним підґрунтям для поліцейських провокаторів, що тільки шукають приводу, щоб посадити на крючок якогось дурня). По-друге, фізичне насильство саме по собі, без поєднання з іншими (і як правило легальними) формами спротиву, без чіткої стратегії не приносить того результату, який вартує усіх ризиків для життя, здоров'я і свободи.

По-третє, наївно вірити самому і ганебно дурити інших, що купка хлопців може просто «відвоювати вулиці» у великих правих організацій зі значним фінансуванням, а тим паче в поліції, які мають ще більше можливостей. Наш світ не GTA, нам недостатньо замалювати графіті, щоб захопити район. Вороги не стоять на місці і не чекають, поки вас стане сто тисяч людей, щоб програти: поки ви знайшли та побили одного бона, він встигає завербувати вже двадцять нових ідіотів. Боротьба йде на різних театрах дій і театр фізичного насилля — той, де ворог має занадто сильну перевагу. Замість того, щоб намагатись наздогнати його у нерівному марафоні, треба досліджувати і відкривати нові поля спротиву. Найкраща перемога над ворогом — перемога, яку противник не усвідомлює, бо він тоді не знайде відповіді як подолати новий фактор. 

Анархізм, що мислить політику як війну 

Проте я ненавиджу культ фізичного насильства не лише через надмірні ризики і що він часто поєднується зі стратегічно хибними припущеннями. Більш етична проблема — він будується на аморальній і внутрішньо суперечливій логіці: до свободи можна прийти через перемогу (домінування) над противником.

Я ненавиджу анархізм, який мислить політику як війну — із правими, поліцією, лібералами, леніністамм, нормісами тощо. Не лише тому що логіка війни — це етатистська логіка (держава постала в історії саме як військова машина, що встановлює територіальні монополії на насильство), але і тому, що будь-яка війна — боротьба за те, хто кого переможе; хто над ким буде домінувати. Вона веде не до рівності, а до визначення, хто є Володарем, а хто — Рабом. Ґустав Ландауер через це зауважив, що акти терору, які вчиняли анархісти у 19-20 столітті, діяли за тим же принципом, що і репресії монархій, яким вони протистояли — залякати людей і примусити визнати свою повістку «пропагандою дії».

Примус не може вирішити конфлікт з нашими ворогами — якщо може, тоді треба визнати, що вони мають рацію щодо його необхідності та одягнути їхню чорну уніформу. В ідеалі я вважаю, що ми маємо думати не про те, як когось «перемогти», а як досягти однодушності, щоб жити природньо — долати ілюзії, що конфлікт має «антагоністичну природу». Панування дуже часто тримається на хибній позиції, що воно екзистенційно потрібне: «інакше не можна», «або я керую, або все розвалиться», «я зараз піду на поступки, а вони врешті мене виженуть». Хоча, попри такі страхи тих же начальників, значна кількість проблем, навколо яких з ними відбуваються доволі емоційні суперечки, можна було б спокійно вирішити і вони б нічого не втратили. Хибні позиції треба руйнувати, а не посилювати більше. 

Анархізм максималістських заперечень 

Я не відкидаю фізичне насилля категорично, інколи воно потрібне хоча б для елементарного виживання. Я ненавиджу анархізм, побудований на максималістських запереченнях, який бажає бути «принциповим», «радикальним» на 100%; який в ультимативній формі вимагає від людей ні в якому раз не взаємодіяти з державними структурами, ні в якому разі не користуватись тими чи іншими цифровими ресурсами, ні в якому разі не ходити на концерти «неправильних гуртів» тощо.

За такими вимогами, як правило, стоїть надмірне моралізаторство, а не здоровий глузд. Засуджувати українських анархістів, що воюють у Силах Оборони та казати, що треба йти партизанити в ліси проти «обох держав» — це маячня, яка ігнорує політичні реалії України та необхідність боротись за виживання її народу. Читати моралі та глузувати з активістів відкритих публічних легальних організацій, що вони викликали поліцію, коли праві перешкоджали їм провести публічний захід — це маячня, яка ігнорує, що для таких організацій публічний тиск і апеляція до верховенства права — це основні (а часто єдині) інструменти захисту права і свободи своїх членів. «Відписувати» зі спільноти людину,  бо вона можливо «мусорнулась» після того, як до неї  незаконно і з погрозами прийшли СБУ — це просто ницість і тупа паранойя, яка часто ще й абсурдна, бо, як правило, спільнота нічим по-справжньому незаконним не займається. 

Список таких тупих вимог можна продовжувати безкінечно [2], але у світі, де ніхто не обирав жити за держави та капіталізму, не можна вимагати від людини бути «анархістом в усьому». Щоб повноцінно жити в суспільстві, рухатись до власного щастя, рятувати себе, нам треба так чи інакше взаємодіяти із Системою. На це треба дивитись не лише як на загрозу отруїтись і перетворитись на мутанта з чорною дубинкою замість пенісу чи вагіни, а як на практику прихованого саботажу; як на можливість побути шпигуном, агентом добра в тілі великих лицемірних організмів наших публічних та приватних інституцій. Щоб вижити, бути трошки щасливим та зробити щасливішими  інших; щоб сепаруватись і жити вільно. Для мене це не аморально, якщо, звісно, шпигунство не перетворюється на жадібне і параноїдальне пожирання нещасних колег у Системі. 

Анархізм із культом організації та активізму

Я ненавиджу анархізм — той, що фетишизує участь у лібертартних організаціях та активізм в їх складі, уявляючи це як дуже серйозну і важливу справу, без якої жодний прогрес руху неможливий.

Насправді, багато лібертарних організацій займаються справами по інерції, без стратегії. Вони фактично не досліджують і не розуміють реальну соціальну ситуацію. Майже усе, що роблять лібертарні організації, людина може робити самостійно або в різних афініті-групах. Для організації протесту, написання звернення, проведення кінопоказу чи читацького клубу не треба мати партійний квиток. Часто робити щось із людьми поза лібертарними організаціями навіть корисніше, бо в перспективі розширює зону контактів поза активістської ехокамери (в які зазвичай перетворюються публічні заходи від організацій). Оскільки організації більшу частину свого часу роблять багато речей по інерції та які закономірно через це провалюються, енергія їхніх членів витрачається марно на якусь фігню і в них не залишається сили робити щось більш осмислене.

Мало створити і долучати людей до організації, треба ще побудувати дійсно хорошу добровільну асоціацію з нормальною прямою демократією чи процедурою консенсусу. А це дуже складно й у більшості «органайзерів» на це не вистачає терпіння та сил. Це пов'язано із кризою участі та лідерства, яка є, на мою думку, хронічною проблемою: її не змогли успішно вирішити ні афіняни, ні махновці, ні іспанські анархо-синдикалісти, ні тим паче сучасні українські анархісти. Не лише через власну дурість, а ще бо жодна анархістська група не існує у вакуумі й так само страждає на рівні психіки від хиб, довбограйства класового патріархального суспільства. Можна сказати, організації приречені боротись самі із собою: маленькі зі внутрішньою тенденцією перетворитись на секту найбільш праведних анархістів; з лайном у голові, яке із собою постійно приносять нові люди, не розібравшись ще нормально з екскрементами у власних мізках.

Це не означає, що участь у лібертартних організаціях взагалі позбавлена сенсу. Там можна знайти друзів, ресурси ( ̶г̶р̶а̶н̶т̶и̶,̶г̶р̶а̶н̶т̶и̶,̶г̶р̶а̶н̶т̶и̶). Але це означає, що організації приносять багато клопоту й часто занадто багато, щоб активізм приносив користь. Треба бути навіженим фанатиком, щоб вимагати від людей присвячувати активізму життя, хоча ні історія попередників, ні сучасна ситуація жодним чином не свідчять, що саме від вашої організації залежить доля Історії, і що ви дійсно знаєте шлях до її Кінця. Треба бути жахливим снобом, щоб думати, наче людина не робить щось важливе, перебуваючи поза організацій і не допомагаючи їм. Анархізм це не про службу в інтересах анархо-партії, а про культивування та розширення людської автономії. Це онтологічна операція, а не політична. Допомога сім'ї, друзям, прибирання парків, донат на ЗСУ — це теж цілком і не менш анархічно. 

Антиінтелектуальний та псевдоінтелектуальний анархізм

А освіта, дослідження — це анархічно у квадраті (жарт). Однак, той анархізм, який я ненавиджу, нехтує необхідністю пізнавати світ, суспільство і виробляти нове знання про нього. І мова йде передусім не про те, що треба читати Кропоткіна, Ґребера, Штірнера та іншу компанію.

Щоб змінити сучасну ситуацію, треба її спочатку зрозуміти. Треба знати, які фактори впливають на те, щоб отримати той чи інший результат, баланс сил та інтереси різних агентів влади: які саме кроки треба вчинити, як зробити так, щоб баланс сил змінився і відкрилося вікно можливостей для реалізації суспільно-корисних цілей. Треба знати: через що дійсно сталась та чи інша проблема? Як вона виникла і чи є це наслідком системних недоліків?

Звучить як очевидні речі, але на практиці анархісти дуже часто шукають прості відповіді й легко піддаються когнітивним упередженням. В організаціях це часто, власне, і приводить до того, що активісти поспішають щось зробити «поки є вікно» і в кращому випадку витрачають сили на якусь швидкоруч організовану акцію, але діють без чіткої стратегії та навіть, за умови досягнення певних успіхів, не можуть ними скористатися повною мірою. У гіршому, незнання та небажання досліджувати ситуацію призводять до шкідливих конфліктів, де активісти мають слабку переговорну позицію і наживають ворогів серед людей, які цілком могли би бути спільниками в їхній справі.

У теорії ми бачимо, що анархісти, на жаль, у більшості взагалі не розуміють, що таке капіталізм, неолібералізм, і як влаштована держава, як вирішити конкретні проблеми людей, але чомусь точно впевнені, хто і як винний в їхніх проблемах. Навіть ті, хто читає «класиків», роблять це передусім, щоб знайти додаткові аргументи в своїй священній правоті щодо несправедливості цього світу: але не для того, щоб розібратись у чомусь дійсно складному чи тим паче підважити власні аксіоми. Таке читання літератури не краще іншої тупості, коли людина взагалі не читає і просто проголошує себе анархістом, бо сповідує його цінності, принципи та «щось робить». І це не до того, що до анархізму треба ставитись як до науки, але що тупо думати наче анархісту достатньо лише анархізму. Якщо ви відчуваєте в собі бажання покращити гуртожиток — доведеться ще до того ж навчитись бути юристом, публічним управлінцем, фінансовим аналітиком, антропологом. Щоб жити, змінювати своє життя і світ навколо, мало бути анархістом, треба бути (хоча б) дослідником. 

Анархізм, що заперечує презумпцію невинуватості 

Найбільш бридкий анархізм, від якого хочеться тікати якомога подалі — той, що любить шукати винних, злочинців серед інших анархістів, але не любить дійсно розбиратись в тому що сталось. Це анархізм чорний, але чорний не кольору землі, а кольору гною. Я ненавиджу культуру скасування та її презумпцію довіри до «жертви», бо занадто часто ця культура порушує базові права людей на рівний, справедливий розгляд звинувачень щодо них і тому, що вона суперечить кримінальному аболіціонізму, який для мене важлива частина анархіської етики.

Одна справа — вимагати звільнення і відсторонення осіб, що займають посади, які створюють очевидний конфлікт інтересів і можливість тиску на людей, що можливо є жертвами, до результатів слідства та рішення суду. Інша — влаштовувати травлю та ізолювати товаришів, які жодних реальних сил та можливостей не мають для таких дій. Відверто кажучи, якщо ми хочемо побудувати суспільство без поліції і нам не подобаються в'язниці, то ми не можемо ставитись один до одного як до злочинців, яких треба покарати та перевиховати — як поліцейські та судді. Бо інакше на практиці виходить, що та сама жахлива судова та правоохоронна система набагато прозоріша і забезпечує більш чіткими гарантіями, ніж умовна «лібертарна» профспілка, де людину можуть виключити заочно і потім поливати брудом на різноманітних тусовках, і між собою жартувати про акти фізичного насильства по відношенню до неї. В анархістських колах дуже модно говорити про фасилітацію, але в активізмі це часто просто гарний евфемізм для «сеансів самокритики», де одна сторона конфлікту публічно розправляється над іншою. 

Врешті, презумпція невинуватості стосується не лише розгляду конфліктів, але і ставлення до чуток. Гірше людей, які розповідають бруд про інших — люди, які їм вірять на слово. Навіть якщо доля правди є в чутках, ми занадто складні істоти, щоб оцінювати лише за одним джерелом і пакетом даних. 

Анархізми, які я люблю:

Ця частина завершальна і через це, по канонам жанру, коротша. Вона має бути в кінці, бо, попри всі анархізми, які є об'єктами ненависті, найважливішими й ціннішими є ті, які надихають і приваблюють продовжувати полемізувати та перебудовувати смисли в дискурсі цієї політичної традиції. 

Я люблю сміливий анархізм, який не боїться ризикувати, йти у бій, йде до справедливості. Я раді і вдячні анархістам, що служать у війську, бо для мене вони роблять важливу справу — більш важливу, ніж анархізм як політичне тіло: захищають моє життя та нашу свободу. 

Я люблю індивідуалістичний анархізм — анархізм Оскара Вайлда, Пола Ґудмана, Сюзан Браун, Лісандра Спунера, Ґустава Ландауера та багатьох інших. Я не хочу повторюватись із моїм попереднім есе на цю тему, але індивідуалізм — це та філософська течія, що була відкрита мною саме через знайомство з анархістською літературою. Я переконані, що в основі нашого постійного тернистого шляху до справедливого суспільства є здатність нас, як індивідів, критично оцінювати власне положення і робити висновки. 

Я люблю красивий анархізм — той, що на обкладинках книжок самвидавів, у віршах, зінах та газетах, у музиці, у кіно.

Я люблю анархізм моєї мами, яка не називає себе анархісткою, але навчила мене поважати мою автономію та автономію інших, яка впевнено і вишукано створює, підтримує на нашій сімейній дачі постійну автономну зону. 

Я люблю анархізм своїх спільнот, який проявляється дуже по-різному: від творчих публічних заходів різних культурних подільських ініціатив до спонтанних проявів самоорганізації в академії.

Я люблю методологічний анархізм — погляд, що політика та культура не обмежується виключно лише впливом державних інституцій, що вони можуть бути недомінуючим фактором. Що архе та суверенність дуже хиткі і завжди можуть упасти, що сила влади по-фукіанські розглядається як динамічна і народжується усюди й кожними (а отже кожні можуть змінити ці відносини).

Я люблю ринковий анархізм — за те, що допомагає своїм інструментарієм мислити несправедливість капіталізму, критикувати його з позиції захисту права людини на продукт своєї праці та його історію. Він доволі системно розкрив для мене філософську складність категорії «товар». Я раді, що колись відкрили для себе Чарльза Джонсона, Кевіна Карсона, а через них Бенджаміна Такера. Мені сумно, що в Україні анархісти, як правило, мислять ринок та товарно-грошові відносини дуже вульгарно, повторюючи лівацькі догми. Я певні, це той словник, який міг би зробити анархістську критику в нашій країні живішою.

Я люблю анархізм, що дає можливість бути з лівими, не бувши лівими, з лібералами, не бувши лібералами. Я далекі від того, щоб ставити повністю хрест на мовних іграх, що подарували Конституцію США та Маніфест комуністичної партії, і далекий від того, щоб вважати, що анархізм грає у кращу мову, кардинально відмінну від інших. Я далекі від того, щоб казати, що ліві та ліберали в усьому не мають рації. Але я люблю анархізм, який подарував мені скепсис до їхніх утопій — як би вони не звучали раціонально.

Я люблю анархізм, що дає мені можливість бути собою. Який дає можливість долати нав'язані іншими очікування та страхи, постійно відкривати щось нове й експериментувати. Що дає той потрібний душевний спокій, завдяки якому менше стаєш брехати собі, іншим і стаєш менше корчити із себе політичного лицаря. Який  відкриває щось нове, завдяки чому і я постійно розширюю свої погляди, а також  можу, як дитина, гратися з ідеологічними ярликами й жонглювати ними як м'ячем в усіх на очах. 

І я люблю його за те, що можу писати щиро про дратівливе і те що зачаровує. 

Я люблю анархізм.


Відредагували: Федя Акне та Денис Хромий

Примітки автора:

1. Відверто кажучи, я маю сумніви, що в інших країнах, навіть в Північній Америці та в Європі, ситуація краща. Але мені хотілося підкреслити, що проблеми, про які пишу в тексті, актуальні саме для сучасного українського анархістського руху. 

2.  Я би згадали про подібний максималізм з боку деяких анархо-веганів, але мені все ж буде комфортніше, якщо текст будуть ненавидіти трохи менше людей, ніж у чинній редакції.