Аналітика

Трудова міграція в Україну: аналіз без міфів та анархістські пропозиції

Останнім часом мережу заполонили матеріали ІПСО ворога, які були завзято підтримані та поширені праворадикальною спільнотою. Активне обговорення запиту на трудову міграцію в Україні перетворилося на шквал панічних вкидів, навіть попри те, що вони відверто не відповідали дійсності, про що свідчать дані про трудову міграцію в Україну від Державної міграційної служби України.

Це питання займало провідне місце в ультраправому дискурсі впродовж усього його існування, а тепер стає екзистенційним викликом для їхнього руху та плацдармом для маніпуляцій.

Міграційні процеси в Україні можна класифікувати за деякими провідними напрямами:

Повернення людей, що залишили країну через війну;
Пошук притулку громадянам росії, Білорусі та інших авторитарних країн, що вирішили боротися за свою свободу та гідність;
Залучення міграційного трудового ресурсу для закриття потреб ринку праці.

Якщо перші два пункти не викликають суспільного обурення у зв'язку з набутим спільним соціально-політичним досвідом, зацікавленістю в укріпленні обороноздатності держави та її спроможності протистояти імперській машині, то останнє, на думку частини суспільства, може нести ймовірну загрозу, а отже піднімає хвилю занепокоєння щодо свого трудового майбутнього, чим користуються праворадикали та вороги.

У цій статті ми сподіваємося розглянути це питання детальніше та сформувати альтернативну думку.

Чи потрібні Україні зміни міграційної політики?

З моменту завершення п'ятирічної стратегії міграційної політики у 2025 році постало питання обрання пріоритетних цілей, що відповідатимуть сучасним реаліям.

Валідне нормування тих соціально-правових міграційних процесів, що набувають гостроти в умовах повномасштабної війни, має сприяти не лише забезпеченню гідного місця для людини-мігранта в українській політичній системі, а й підсиленню українського населення в момент кризи.

До процесів, що потребують додаткового регулювання, можна віднести наступні:

Розвиток дипломатичних відносин з іншими країнами задля захисту громадян та громадянок України за кордоном;
Спрощення системи отримання громадянства для іноземних осіб, що воюють на боці України;
Інтеграція європейських стандартів міграційної політики з метою ліквідації її каральної спрямованості, у тому числі визнання неправомірною депортацію людей до країн, де їм загрожують переслідування та катування;
Перегляд вимог і процедури отримання права на тривале перебування в країні та працю;
Заходи сприяння інтеграції цієї категорії в суспільство.

Такий підхід має стати ефективним для розвитку української економіки, зменшити ризик соціально шкідливих явищ, пов'язаних з міграцією, зберегти основні права людини та, зрештою, підтримати українство у боротьбі за суверенність.

Чи дійсно недостатньо своїх громадян?

За даними дослідження «Оцінка перспективних трудоресурсних потреб» [1], опублікованого на сторінці Офісу міграційної політики, запит на робочу силу у 2032 році становитиме близько 21,4 млн осіб, причому очікуваний обсяг реального зайнятого населення, за підрахунками, може становити від 11,4 до 14,5 млн осіб. Отже, ми спостерігаємо прогнозований дефіцит кадрів, що може становити від 6,9 до 10 млн осіб.

Те саме дослідження наводить перелік потенційних джерел відновлення трудоресурсних потреб:

безробітні особи - 90 тис;
особи, що планують повертатися до України - 1.38 млн;
працездатні ветерани та ветеранки - 500 тис;
особи з інвалідністю - 1 млн;
працездатні люди похилого віку - 500 тис;
мігранти — 1 млн.

За умови завершення активних бойових дій ми можемо говорити про те, що цю категорію можуть доповнити особи, що наразі несуть службу в Збройних Силах України, кількість яких за різними підрахунками на момент червня 2026 року може сягати 880–900 тис. осіб [2].

Варто зазначити, що працевлаштування осіб з усіх наведених вище груп вимагає додаткової підтримки з боку держави, громад і працедавців, а саме створення і реалізація бюджетних програм перекваліфікації, навчання дорослих осіб, інклюзивізація просторів, залучення соціальних працівниць і працівників для спрощення інтеграції в трудові умови тощо.

У такий спосіб можна побачити, що внутрішнього ресурсу для подолання кризи недостатньо, навіть не звертаючи уваги на наявність прогнозованих тенденцій до від'ємного приросту населення України [3], [4].

Наведена статистика свідчить, що навіть тотальне залучення всього працездатного населення України (±5,28 млн осіб) на ринок праці не зможе покрити наявні дефіцити кадрів.

Чи являтиметься ця нова економічна стратегія зрадою ідентичності?

Один із найбільш популярних наративів, які використовує росія, а зрештою й підхоплюють праворадикальні угрупування в Україні, є думка, що стихійне завезення іноземців загрожуватиме існуванню української ідентичності як такої.

Подібний острах українського народу ґрунтується на багатовіковій загрозі існуванню нації, експропріації та викривленні культурних надбань, насадженні невластивих рис і стиранні культурної пам'яті. Росія щодня руйнує наш спадок, ландшафт, осередок, контекст, в яких формувалася особистість кожного з нас. Українці та українки мають невпинно відстоювати своє право бути на цій землі, право залишатися індивідами, що не мислять себе поза народною історією та рідним краєм.

Зміна контекстуальних обставин у зв'язку з розширенням міграційної компоненти асоціюється в колективній свідомості українського народу з тим суспільним травматичним досвідом, що став наслідком спроб геноциду українства: масовими депортаціями корінних мешканців і примусовими ввезеннями інших етнічних груп, забороною та знищенням українських культурних осередків, насильницьким придушенням традиційних проявів тощо.

Однак варто зазначити, що український кроскультурний досвід у контексті трудової міграції минулих років не носить настільки деструктивного характеру, як хоче запевнити нас ворог. Навпаки, економічна вигода від використання іноземної робочої сили підвищує обороноздатність держави, підтримуючи резилієнтність існуючої ринкової системи.

Розроблена на даному етапі міграційна політика, впровадження якої очікується протягом наступних 5 років, не передбачає стихійної міграції, а розглядає способи відбору претендентів і претенденток на працевлаштування в Україні з метою зниження асоційованих суспільних ризиків, включаючи загрози національній безпеці, паралельно спрощуючи юридичні процеси для осіб, залучення яких вигідні державі. Зокрема, перевага надається висококваліфікованим кадрам, особам, що чинили збройний спротив на користь України, або тим, хто має певні родинні чи територіальні зв'язки з країною [5].

Додатковим напрямом розвитку міграційних шляхів має стати залучення іноземної молоді до навчання в українських вишах із заохоченням іноземного студентства виходити на український ринок праці як фахівчинь і фахівців, оскільки відтік кваліфікованих кадрів з числа українського трудонаселення за кордон наразі відбувається особливо інтенсивно.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що міграція іноземного трудоресурсу відбуватиметься дозовано, аби частково заповнити економічні потреби українського ринку, уникнувши при цьому глобальних кроскультурних криз. Принаймні так стверджують державні інституції, які можуть транслювати одну стратегію на загал, а реалізовувати інші програми нелегальними шляхами, порушенням норм тощо.

Чи буде дефіцит ринку праці для українців?

У країнах, до яких спрямовані міграційні потоки, дійсно спостерігається конфлікт за робочі місця між корінним і прибулим народом. Нерідко це пов'язано з тим, що вимушена міграція відбувається до країн із вищим рівнем економічного добробуту, що ставить мігруюче населення у вразливіше положення, через яке люди готові до виконання важкої праці за меншу винагороду.

Яскраво цю проблематику продемонструвало обурення громадян Польщі щодо українок, які активно шукали роботу, тікаючи від війни, посідаючи навіть найменш привабливі вакансії. У цьому випадку біженки мали відмінні від європейських трудові звички: готовність працювати ввечері, у вихідні та на свята. Прийняття на роботу таких претенденток давало значні вигоди підприємствам, а отже, дійсно дещо загрожувало трудовому становищу приймаючих громад, підвищуючи вимоги для отримання малокваліфікованої роботи.

Однак варто підкреслити, що стихійна міграція, причиною якої стали війна та інші гострі кризові обставини, вимагає від самих мігранток і мігрантів високої адаптивності. Нерідко низькокваліфікована малооплачувана робота ставала перехідним етапом, що забезпечував певну міру базового економічного добробуту людини на шляху до реалізації більших професійних прагнень у зв'язку з процесами легалізації, підтвердженням документів про вищу освіту, лікуванням від поранень і каліцтв, відновленням сімейних зв'язків тощо.

Таким чином, українські біженки та біженці не стільки становили загрозу економічному становищу всього населення приймаючої країни, скільки спричиняли тимчасові обмеження привілеїв поляків, підвищуючи загальний рівень вимог підприємств до претенденток і претендентів на робочі місця.

Говорячи про економічну міграцію в контексті стратегії міграційної політики, варто наголосити, що для працевлаштування іноземної особи чи особи без громадянства підприємці мають отримувати спеціальні дозволи від територіальних центрів зайнятості, міграційної служби, а в окремих випадках — від Служби безпеки України, надаючи вичерпну інформацію про потенційних кандидаток та кандидатів [6]. Отже, працівниці та працівники підбиратимуться адресно під конкретні посади, які не вдалося заповнити за рахунок внутрішніх ресурсів.

Тобто українці воюватимуть, а мігранти будуть вести активне економічне життя?

Особливо важким питанням для української спільноти є система мобілізації. Перехід зі статусу цивільної особи до військової супроводжується цілим спектром безпекових, ідеологічних, соціальних питань. Стаючи військовослужбовцем, особа опиняється в нових незвичних умовах, втрачає звичну для цивільного життя суб'єктність.

Військовозобов'язані стикаються з безпековими ризиками, які стосуються не лише безпосередньо виконання бойових завдань, а й забезпечення добробуту сімей в тилу.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист держави є обов'язком кожного громадянина України. Відповідно до статті 26 того ж документа, іноземці, що перебувають в Україні на законних підставах, мають ті ж права, свободи, обов'язки, що і громадяни (і громадянки) України, крім випадків, визначених законом.

Розглядаючи міграційну робочу силу як рівну в соціально-правовій системі українському народу, надаючи їй права перебування в Україні, праці, цивільного забезпечення, захисту, ми припускаємо, що військова повинність має також рівною мірою розподілятися між акторами соціальних відносин. У такий спосіб, не вимагаючи від іноземних резиденток і резидентів країни долучення до збройного опору, держава ніби надає їм привілеї на збереження життя, здоров'я, сімейних взаємин. Натомість українці і українки вимушені брати участь у війні чи стають примусово залученими до неї у разі спроби ухилення від служби.

Не менш актуальним питанням є правове врегулювання статусу іноземців, які вирішили долучитися до військових формувань України та щоденно підсилюють наше національне протистояння ворогу. Перебираючи на себе обовʼязки громадян і громадянок України, вони відчувають на собі ті самі ризики, що й український люд, не маючи жодної надії на звичні нам соціальні гарантії. Вони віддають своє життя та здоров'я за державу, що не здатна забезпечити їх повноцінними правами.

Натомість частина українського населення, яка не бере участі у війні і має повноцінне громадянство, особливо чоловіки, які старші за 25 років, стикається із значними обмеженнями. Після війни або на етапі «чергового затишшя» така тенденція також може викликати хвилю невдоволення: пласт іноземних добровольців буде безправним, а українці, які лишилися недотичними до війни, повернуться до свого довоєнного способу життя.

Шукаючи компроміс між питаннями мобілізаційної та міграційної політики, варто зважити на те, що рівний обов'язок має супроводжуватися рівними правами та свободами, якими держава Україна не в силі наділити іноземні військові формування.

Суб'єктивна сторона хвилювання українок і українців зосереджена на тому, що іноземна робоча сила обійматиме саме українські робочі місця, витісняючи корінний народ за межі трудової системи.

Однак вище ми зазначили, що навіть при поверненні всього мобілізованого населення, населення, що покинуло країну для пошуку прихистку, реінтеграції осіб з інвалідністю, ветеранок і ветеранів, перенавчання та соціального супроводу безробітних осіб та інклюзивізації місць праці, запит на робочу силу все одно перевищуватиме пропозицію з боку громадськості. Отже, міграційна сила займатиме не власне українські робочі місця, а підсилюватиме трудоспроможність всієї економічної системи України.

Потенційна вигода залучення іноземного трудоресурсу полягає в заповненні дефіциту робочої сили, за рахунок чого економічна система України здатна частково зберігати свою сталість, а отже надавати гарантії особам, залученим до захисту державного суверенітету.

Тим не менш, це буде викликати негатив серед жителів України, адже вони або ухиляються (живуть в доволі важких умовах), або воюють, або гинуть. Натомість емігранти матимуть можливість проживати активне життя, хоча вони і будуть вимушені працювати переважно на важкій роботі.

Причини ненависті до мігрантів

Однією з причин ненависті до трудових мігрантів серед частини українського суспільства також є те, що люди можуть вбачати певну «несправедливість» у тому, що доки мігранти працюватимуть в Україні у спокої, «українці будуть змушені воювати та гинути». На перший погляд, така риторика може здаватися дійсно «справедливою», а тому й потенційно дещо ефективною для розпалювання ворожнечі між українцями та іноземними мігрантами, чим легко можуть скористатися ультраправі.

Однак більш вдумливі міркування виявляють їхню маніпулятивність і безглуздість. Щодо безглуздості: очевидно, що введення вимоги про примусову мобілізацію мігрантів як умови отримання права на проживання та працю в Україні відлякає мігрантів і спонукатиме їх шукати іншу країну для роботи, де такої вимоги немає. Якщо такий закон і буде введений, він призведе до падіння привабливості України для міграції, що не буде вигідно для самої України, яка дійсно потребує додаткової робочої сили для закриття дефіциту кадрів у різноманітних галузях економіки. Тому ніхто при здоровому глузді не стане змушувати мігрантів воювати. Тим паче, що й Європейський Союз та «західні партнери», від яких значно залежить Україна, не будуть у захваті від таких нововведень.

Щодо маніпулятивності, то видається кристально ясним, що тема міграції вкотре використовується малосвідомими людьми та ультраправими, щоб відвернути увагу українців від реальних причин їхнього страху та невдоволення. Бажаючи, щоб мігранти йшли воювати, такі українці показують, що вони підсвідомо або свідомо почали шукати когось «крайнього», аби скинути на нього тягар обов'язків з оборони власної ж країни. Водночас ніде не видно конструктивної рефлексії стосовно причин, які змусили українців шукати цього «крайнього» та бажати звалити на нього відповідальність за майбутнє своєї держави.

Головна відповідальність за цю «несправедливість» лежить не на мігрантах, а на державі, яка з 2022 року проводить провальну внутрішню політику, яка загасила духовний підйом української нації та системно робить усе, аби цей підйом не відродився.

Прикладів такої провальної державної політики за ці 4 з половиною роки можна назвати багато:

проблеми зі свавіллям і безвідповідальністю ТЦК;
відсутність системного розширення доступності та покращення якості освіти, злиття університетів та інші непопулярні рішення в освітній сфері;
масштабні корупційні скандали а-ля «Міндічгейт»;
одіозний новий Цивільний кодекс;
посягання на незалежність НАБУ та САП;
відсутність націоналізації або соціалізації важливих підприємств, зокрема Криворізького залізорудного комбінату;
відсутність системного розвитку та навіть скорочення соціальної підтримки населення, зокрема ВПО;
відсутність прогресивного оподаткування великого капіталу та проведення ціленаправленої соціально орієнтованої політики в усіх сферах (освіта, медицина, оборона тощо);
суперечлива кадрова політика (звільнення Михайла Федорова як найсвіжіший приклад);
нездатність оперативно та конструктивно відреагувати на кричущі випадки порушення прав військовослужбовців (найсенсаційніший приклад — «Скеля») і ту сукупність факторів, які обумовлюють те, що велика кількість військових уходить в СЗЧ;
урізання робітничих прав та інше.

Але суть залишається зрозумілою: відсутність послідовного піклування про потреби та інтереси українців утворила ерозію єдності серед українського народу.

Коли пересічна людина не відчуває, що вона воює за країну, де дійсно про всіх дбають і нікого не залишать напризволяще, вона втрачає розуміння, за що і навіщо вона воює. Якщо люди бачать, що в цій системі вони не отримують належної підтримки, то вони не ідентифікують себе з чимось спільним та величним, а думають лише про себе.

У такі моменти людина починає думати не про майбутнє країни та її долю, а винятково про свої короткострокові егоїстичні інтереси: «Якщо всім начхати і всі тягнуть ковдру на себе, думають лише про свої шкури, то чого я один дурак буду геройствувати? Треба теж подбати про себе…».

Якщо олігархи, капіталісти, вищі державні посадовці, командири в армії і загалом система націлені не на те, щоб максимально вберегти життя та попіклуватися про своїх громадян, а лише на власне збагачення, збереження влади та привілев; якщо вони думають лише про те, якби уникнути залучення до створення матеріальних і духовних благ на рівні з усіма іншими, то всі ці інші побачать, що їхній щирий ідеалізм цинічно використовується панівним класом і ніяк не веде до того, щоб їхні зусилля творили краще майбутнє. Такі обставини викликають не духовний підйом, а лише зневірення, розчарування, вигорання та бажання втекти подалі від цього всього, забувши про ідейну боротьбу за свободу України.

Відновити принаймні частково згаданий вище духовний підйом серед українського народу, який ми спостерігали на початку 2022 року, можна було б шляхом поєднання успіхів на воєнному фронті проти російських окупантів і проведення прогресивної соціальної політики на всіх рівнях суспільства.

Депортації, екстрадиції та процедури працевлаштування для іноземних осіб

На поточний момент міграційна політика України носить переважно каральний характер. Вимоги для отримання трудових чи навчальних віз часто не відповідають можливостям цільового контингенту. І хоча до початку активних бойових дій на території України тисячі іноземців та іноземок знаходили мотивацію та ресурси для реалізації своїх компетенцій, війна знизила рівень привабливості українського економічного ґрунту для індивідуальних прагнень іноземних громадянок і громадян.

Наша держава у стосунках з особами, що шукають прихистку в Україні від політичного гніту у рідних країнах, прибігає до депортацій, незважаючи на те, що цим мігрантам і мігранткам на батьківщині може загрожувати позбавлення волі, тортури або смерть.

У прикладі політичних депортацій торкнемось анархістського руху:

Депортація Олександра Францкевича [7]. Олександр є учасником анархістського руху Білорусі та України, перебував в Україні легально з 2015 року. На батьківщині його звинувачували у підпалі російського посольства і центру ізоляції правопорушників. У 2011 році його було засуджено до трьох років за хуліганство, навмисне пошкодження майна і несанкціонований доступ до комп’ютерної інформації. Олександр відбув покарання в колонії посиленого режиму. Правозахисні організації визнали Францкевича політв’язнем. Тим не менш, ввечері 18 червня 2019 року він пішов за посвідкою, після чого додому не повернувся. О 3-й ночі стало відомо, що його депортували. Станом на зараз Францкевич відбуває покарання у колонії суворого режиму, його звинувачують за 14 статтями, а сумарний строк сягає 18 років позбавлення волі [8].
Була спроба також депортувати ще одного анархіста [9]. Проте розголос та його публічність [10] стали на заваді цьому, а Службі безпеки, на запит ультраправих, цей кейс не вдалося втілити у життя. Під час обшуку СБУ повідомила активісту про необхідність залишити територію України задля «національної безпеки держави»; до нього встигла приїхати адвокатка і не дала йому зникнути в невідомому напрямку. Згодом був суд, який активіст за підтримки публічності виграв, і видворення не сталося.

Такі ситуації відбуваються не тільки з активістами анархістського руху, а й з іншими групами, які видаються незручними для влади, або ж міграційна служба відверто нехтує фактами, що підтверджують існування для цих осіб ризиків, пов'язаних з екстрадицією.

Разом із цим, ми не заперечуємо ефективності роботи контррозвідки: серед мігрантів дійсно є агенти ворожих спецслужб та відверті вороги України, екстрадиція яких однозначно позитивно впливає на стійкість країни.

Оновлена Стратегія розвитку міграційної політики України визначає пріоритетним напрямом спрощення умов легалізації трудової діяльності, що неодмінно детермінуватиме характерні для цього процесу тенденції.

Зважаючи на те, що з моменту повномасштабного вторгнення процесуальна складова міграційної системи девалідизувалася, прогалини в судочинстві створюють обставини, в яких більшою мірою розкриваються такі явища, як торгівля людьми, трудова чи сексуалізована експлуатація, порушення базових трудових і загальних прав людини.

Процес підготовки до працевлаштування іноземних осіб на поточний момент триває не менше трьох місяців до в'їзду на територію України та від трьох місяців (90 днів+) після, необхідних для отримання легального статусу на довший термін.

Саму процедуру можна розділити на такі етапи:

Людина має звернутися до компанії, що практикує залучення міграційного трудоресурсу, пройти співбесіду, погодити проєкт контракту та надати інші необхідні документи.
Підприємство має подати запит до регіонального центру зайнятості на отримання дозволу на працевлаштування особи-іноземиці, зібрати всі необхідні документи, завіривши нотаріально їхні переклади з іноземної мови, та сплатити адміністративний збір у розмірі від трьох до восьми прожиткових мінімумів залежно від строку планованого перебування (від трьох місяців до року) [11].
Впродовж 5 робочих днів центр зайнятості має задовольнити запит, надавши офіційний дозвіл на працевлаштування людини в Україні, чи відхилити його, детально описавши причини відмови.
Дозвіл на здійснення трудової діяльності та підписаний контракт, за наявності закордонного паспорта (вартість оформлення якого суттєво відрізняється залежно від країни, громадянства та статусу), слугує підставою для отримання візи типу D, що легалізує перетин кордону.
Для отримання візи особа має надати перелік документів, серед яких: поліс медичного страхування з покриттям не менше 30 000 євро, що дійсний в Україні; документ, який підтверджує наявність фінансового забезпечення з розрахунку на 64 долари США на добу перебування та повернення; договір оренди житла; квитанцію про сплату консульського збору та документ, що підтверджує мету в'їзду [12].

Після в'їзду:

По прибутті до України особа зобов'язана звернутися до міграційної служби для присвоєння індивідуального податкового номера та отримання посвідчення тимчасового перебування (сумарно 1140 грн) [13].
Відкрити банківський рахунок та зарплатну картку. Лише після цього особа може приступити до роботи.
При продовженні строку трудового договору особа зобов'язана пройти додаткову процедуру легалізації для продовження терміну перебування в країні.

Отже, процес трудової міграції є не лише тривалим, а й дороговартісним для мігрантів з бідних країн. З одного боку, такий підхід являє собою певний відбір кандидатів і кандидаток на працевлаштування. Він має означати, що до країни зможуть потрапити люди з доволі забезпечених сімей з чистим минулим і дійсно високим рівнем мотивації.

З іншого боку, непрозорість процедури, тривалі строки, потреба витрачати робочий час на легалізацію та дороговартісність як для осіб, так і для підприємств створюють поле для маніпуляцій. Під виглядом трудової міграції людям з країн з нижчим рівнем економічного розвитку можуть пропонувати покрити фінансові витрати та пришвидшити строки, втягуючи в трудову експлуатацію в невизначеному юридичному становищі.

Говорячи про інші міграційні ризики, пов'язані з чинним законодавством, можна зазначити, що підприємства, які залучають іноземний трудовий капітал, не зобов'язані повертати людей на їхню батьківщину. За відсутності претензій на постійне проживання чи громадянство, а також економічної подушки безпеки, після закінчення строку дії контракту особа може залишитися на вулиці аж до запуску процедури депортації, після чого в'їзд в Україну їй буде обмежено.

Попередження розвитку кризових обставин вимагає комплексного перегляду правил в'їзду, супроводу та легалізації таких осіб із залученням міграційної служби, центрів зайнятості, установ соціального захисту, профспілкових об'єднань та іноземних представництв.

Прийом мігрантів — це відповідальність

Приймаюча міграційний потік країна бере на себе відповідальність за безпеку та добробут людей. Міжнародна співпраця у даному випадку передбачає кропітку низку правовідносин між дипломатичними представництвами, встановлення підтримки та довіри між країнами.

Нинішня безпекова ситуація змушує сторони йти на поступки у врегулюванні цього аспекту суспільного буття, однак стан групи осіб з іноземним громадянством (як безпековий, так і соціальний) впливає на характер взаємин між державами. Збільшення кількості іммігрантів та іммігранток в Україні опосередковано втягує їхні материнські держави у російсько-український збройний конфлікт.

У випадку смерті чи каліцтва іноземної особи внаслідок війни до розслідування і фіксації злочинів у встановленому законом порядку залучаються Міжнародний кримінальний суд, консульства, з якими Україна має договори, та інші організації. Сама ж материнська країна відкриває та веде паралельне розслідування як проти росії загалом, так і проти конкретних осіб-військовослужбовиць, які були винні у смерті чи каліцтві людини.

Таким чином, трудова міграція іноземної робочої сили не лише перебуває в зоні економічних інтересів, а й запускає процедури міжнародного судочинства в разі порушення прав таких осіб, причому останнє може сприяти зменшенню підтримки держави-агресорки на арені міжнародних відносин.

У такому випадку розповсюдження дезінформації серед українського населення ресурсами праворадикальних угруповань грає на руку ворогові.

Наша альтернатива: боротися не з людьми, а з докорінними причинами соціально-економічної системи!

Враховуючи вищеперелічені фактори (загострення демографічної кризи, необхідність робочої сили в різноманітних секторах економіки України тощо), трудова міграція відбуватиметься у тому чи іншому темпі.

Оскільки це незворотний процес, перед прогресивними силами України стоять виклики. Вони полягають у тому, аби пом'якшити наслідки трудової міграції для українського трудівництва.

Очевидно, що трудовою міграцією скористаються реакційні та буржуазні сили. Неодноразово в історії це вже ставалося: капіталісти, що прагнуть постійно максимізувати свої прибутки будь-якою ціною, будуть використовувати трудових мігрантів як «резервну армію праці». Оскільки трудовий мігрант перебуває в більш безправному положенні (він навряд чи звернеться до суду, він не зможе зареєструвати незалежну первинну профспілкову організацію, через мовний бар'єр та культурні відмінності він досить відірваний від решти активної частини суспільства, яка займається спротивом роботодавцям) і тримається за свою роботу в «чужій країні», остільки для капіталіста він виступає тією робочою силою, яка не чинить ніякої загрози для нього і готова працювати за будь-яких умов, які цей капіталіст поставить, — хай навіть вони будуть відверто нестерпними та несправедливими. З цієї причини капіталісту буде вигідніше наймати трудових мігрантів замість українців через їхнє вразливіше правове положення та відчуженість від спільноти решти трударів, яка відіграє суттєву роль в мобілізації працівників на солідарний спротив проти роботодавця за кращі умови праці та права.

І хоча звільняти українських трударів буде капіталіст, який цинічно переслідує власні класові інтереси щодо максимізації прибутку шляхом експлуатації безправної та поступливої робочої сили трудових мігрантів, ультраправі все одно будуть звинувачувати саме останніх у тому, що вони «забирають робочі місця в українців». На жаль, пересічний українець або українка може повестися та підтримувати такі наративи. Поширення подібних маніпулятивних тверджень і реальні звільнення українських трударів лише посилять соціальний та політичний вплив праворадикалів серед українського населення.

Отже, постає питання: як пом'якшити наслідки трудової міграції, аби нею не скористалися ані капіталісти, ані праворадикали? І на це є деяка відповідь: бити по соціальних причинах явища. Але що це означає?

Насамперед треба зробити так, аби наплив трудових мігрантів не позбавляв українських трударів робочих місць, гідної заробітної плати та загалом суб'єктності на виробництві. Для цього існує декілька пропозицій:

По-перше, необхідно, щоб профспілки добивалися реформування профспілкового законодавства. Наразі в статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» існує вимога, що роботодавець повинен звертатися за згодою щодо розривання контракту з робітником до профспілки, членом якої є цей працівник (ця норма, на жаль, призупинена на час воєнного стану, але треба боротися за її відновлення [14]). Однак не існує вимоги, аби прийняття на роботу також узгоджувалося з профспілкою. Але введення саме такої вимоги на законодавчому рівні могло б значно покращити стан українського робітника та вберегти його від звільнень та заниження заробітної плати, які стають ймовірними через існування резервної армії трудових мігрантів.

Якщо роботодавець буде змушений просити згоди профспілки на те, щоб трудовий колектив окремого підприємства прийняв до себе трудового мігранта, то профспілка матиме сильніші переговорні позиції. Наприклад, профспілка українських трударів може поставити вимогу: ми, як профспілка, даємо згоду на прийняття цього трудового мігранта до нас на підприємство та в трудовий колектив, але натомість ви, як роботодавець, зобов'язуєтеся не звільняти нікого з нашого поточного трудового колективу, не занижувати нікому заробітної плати, а також, що не менш важливо, платити всім робітникам нашого підприємства однакову заробітну плату за однакову кількість праці незалежно від нації та раси, тобто щоб ані український робітник, ані трудовий мігрант не мали привілеїв у питаннях розміру заробітної плати, умов праці та доступу до робочого місця, а отже були рівними у правах та можливостях у межах спільного виробничого процесу.

Варто це усвідомити: лише посилення голосу українського робітника здатне вберегти його від втрати роботи та гідної зарплати. Необхідно, щоб робочий клас України взяв свою долю у власні руки і почав добиватися втілення цієї вимоги (узгодження прийняття людини на роботу з профспілкою) на практиці, а також взяв участь у написанні законопроєкту задля втілення цієї вимоги на інституційному рівні.

У цьому контексті варто також додати, що подібне право узгоджувати працевлаштування та прийом іноземного трудового мігранта в трудовий колектив підприємства повинно доповнюватися правом громади вирішувати чи приймати до себе в громаду іноземця, чи ні. Така вимога цілком справедлива в силу того, що буття трудового мігранта не обмежується лише працею на підприємстві. Доки трудові мігранти перебуватимуть в Україні, вони житимуть в певних населених пунктах, а отже будуть так чи інакше дотичні до соціального та культурного життя громади. Із цієї причини прийняття трудових мігрантів повинно додатково узгоджуватися з населенням громади, в яку заселяють того, чи іншого трудового мігранта, тому що саме мешканцям цієї громади жити разом протягом певного часу з цими трудовими мігрантами і нести на собі всі наслідки такого життя.

До того ж, є інші міркування чому таке узгодження повинно бути. По-перше, варто взяти до уваги, що якщо трудових мігрантів підселятимуть в громаду без згоди мешканців цієї конкретної громади, таке нехтування волею пересічних жителів громади може, вірогідно, викликати хвилю незадоволення. Однак якщо підселення трудових мігрантів буде узгоджено громадою — самими мешканцями, а не відірваними від них чиновниками та депутатами —, тоді сам факт проживання мігрантів в громаді викличе менше або взагалі не викличе обурення серед населення, зменшивши посилення ксенофобних настроїв серед українців. По-друге, якщо правильно організувати таке узгодження, воно здатно покращити інтеграцію іноземців в українське суспільство. Оскільки, на нашу думку, подібне узгодження повинно було би відбуватися на основі асамблей мешканців громади (у залежності від розміру громади на такій асамблеї були би присутні або всі мешканці громади, або делегати від жителів конкретних будинків/дворів/районів), остільки до цих асамблей варто було би залучати самих трудових мігрантів із метою проводити знайомство жителів громади або делегатів від жителів громади з трудовими мігрантами. Подібні живі зустрічі та знаймоства могли би зменшити тенденцію до нетерпимості та ксенофобії серед мешканців громади, оскільки, як відомо, різноманітні форми ненависті до тієї чи іншої групи людей ґрунтуються на спотворених образах та уявленнях про ці групи. Одначе такі образи та уявлення здатні значно розвіюватися, коли люди починають спілкуватися один з одним наживо та пізнавати один одного не як образи, а як живих і конкретних особистостей в усій їхній складності. Залучення до живої взаємодії дозволяє побачити, що трудовий мігрант — багато в чому така ж людина (зі своїми проблемами, потребами, страхами, переживаннями тощо), як й ти сам, а отже між вами є щось спільне.

Інша пропозиція полягає в тому, щоб держава заборонила наймати трудових мігрантів у приватному секторі, замість цього самотужки взявши на себе відповідальність за працевлаштування трудових мігрантів на державні та комунальні підприємства. Якщо підприємство державне або комунальне, йому навіть легше буде зберегти рівний рівень зарплати для всіх працівників (українських і іноземних), а також не займатися масовими звільненнями, оскільки таке підприємство може бути дотаційним, тобто таким, що отримує додаткові кошти від держави. Можливість втілення цієї пропозиції залежить суто від політичного фактора, а не економічного: чи буде держава проводити політику націоналізації, чи, навпаки, посилюватиме приватизацію. Така пропозиція теж можлива, але для нас, анархістів, вона більш поміркована та набагато менш бажана через те, що така політика посилює вплив централізованого апарату примусу держави, а не суб'єктність самоврядних структур суспільства.

Також, якщо ми не хочемо, щоб «українець втрачав робочі місця», то елементарно необхідно створити ці робочі місця, тобто розвивати виробничі сили української економіки: а) відкривати нові та розширювати наявні сфери виробництва; б) покращити умови праці у бюджетних сферах послуг на кшталт вчителів, вихователів або лікарів, аби заповнити наявний дефіцит робочих кадрів у цих сферах і змусити державу та міські ради створювати, а не закривати школи та лікарні у зв'язку з їхньою нефункціональністю (звісно, дефіцит кадрів не завжди слугує причиною, чому закривають ту, чи іншу школу або лікарню, але це вже окрема проблема).

Якщо ми не бажаємо, щоб існувало безробіття серед українців, українському суспільству (міським радам, громадським організаціям, профспілкам тощо) та державі необхідно створити ці робочі місця, розвиваючи національну виробничу інфраструктуру, яка робитиме Україну більш незалежною в промислово-ресурсному, а отже, в економічному аспекті.

Створення таких робочих місць може і повинно супроводжуватися демократизацією робочого процесу. Наприклад, гарною практикою є фінансування міськими радами створення кооперативів, де всі члени на рівних беруть участь у виконанні обсягів роботи без начальників та спільно керують доходами свого підприємства. У такому випадку відбувається розвиток робітничої демократії на підприємстві, що розширює свободу українського народу на власній землі, а також створює додаткові робочі місця, знижуючи рівень безробіття. В Україні подібна практика вже втілюється [15]. Її залишається лише зробити системною та поширити на різні галузі економіки.

Із розвитком незалежного профспілкового та кооперативного руху профспілки та кооперативи могли б самостійно фінансувати створення таких виробничих кооперативів шляхом недержавного регулярного фінансування, аби такі кооперативи були дійсно самоврядними та не залежали напряму від держави та інших ієрархічних і відчужених від народних низів структур. Також це можливо зробити через механізм місцевого самоврядування, за якого жителі самостійно визначають розмір своїх податків, самостійно вирішують, на що підуть їхні податки, і разом самостійно ухвалюють на спільних зборах (асамблеях громади) проєкти, на фінансування яких підуть їхні податки (наприклад, громада може вирішити на свої кошти відкрити комунальний швейний кооператив). У такому разі кооператив буде перебувати у комунальній, але не в державній власності.

До цього варто додати, що замість масових скорочень (у результаті яких українці втрачають робочі місця) треба не звільняти людей, а залишати їх та добиватися введення 4-денного робочого тижня або зменшення тривалості робочого дня при збереженні або підвищенні зарплати. Логіка тут проста: чим більше робочих рук на певному підприємстві, тим швидше можна виконати заданий обсяг роботи на цьому підприємстві, а отже тим менше часу доведеться працювати та загалом проводити на роботі. Цього можна добиватися не лише в державному секторі, а й у приватному шляхом профспілкової боротьби, про яку писалося вище. У цьому випадку трудова міграція навіть матиме позитивний характер: залучення іноземних трударів дозволить за зазначених вище умов (відсутність звільнень, збереження зарплати на поточному рівні) розвантажити значну частину роботи та полегшити виробничий тягар для українців шляхом розподілу роботи серед більшої кількості людей, що дозволить швидше її виконувати, а отже розширить можливість для українського робітника мати більше вільного часу на відпочинок, відпустки та дозвілля.

Це лише деякі можливі пропозиції. Але загальний напрямок розвитку думки повинен стосуватися передусім того, які реальні соціально-економічні причини спричинюють негативні наслідки трудової міграції та як ми можемо боротися з цими причинами. У рамках нашої статті ми спробували навести наше бачення цих причин і шляхів їх подолання.