Спогади анархіста про одеський Друготравень

Цю розповідь коректно буде почати із листопада 2013 року, коли в Києві почалися протести, які швидко отримали назву «Євромайдану». На той момент мені було 20 років, я навчався на четвертому курсі одеського університету і вже кілька років брав участь у політичному активізмі лівонаціоналістичного / народницького спрямування («Автономний опір», згодом його відламок «Народна воля»).

Євромайдан від самого початку видавався суто ліберальним рухом із обмеженим потенціалом, в якому брали участь переважно «проєвропейськи» налаштовані студенти. Їхні акції у 20-х числах листопада в Одесі були доволі скромними й, незважаючи на присутність елементів, яких тоді називали «провокаторами», більше нагадували «картонні» протести липня 2025 року. Отже, моє ставлення до Євромайдану тоді було неоднозначним і радше скептичним, хоча декілька акцій в Одесі я відвідав в ознайомчих цілях. 

Звичайно, усе змінилося 30 листопада, коли в Києві міліція із лютою жорстокістю розігнала студентів. Хто віддав їй наказ так діяти — досі невідомо, проте саме цей неприкритий прояв монополії держави на насильство змінив ставлення багатьох, і з 1 грудня протест проти режиму Януковича став справді масштабним. Його намагалися очолити лідери тодішньої парламентської «опозиції» (Яценюк, Кличко, Тягнибок), проте без особливого успіху. Гострота протестів то посилювалась, то знижувалась, але, вочевидь, режим все ж турбувала наявність в центрі столиці практично некерованого «міста в місті», обмеженого Майданом Незалежності й кількома прилеглими вулицями. 

16 січня 2014 року Верховна Рада ухвалила так звані «диктаторські закони», які суттєво обмежували громадянські свободи (зокрема, права на мирні зібрання, рух автоколонами, носіння масок в громадських місцях тощо). Як відомо, ці закони ухвалювалися в режимі «ручного» голосування, тобто без залучення системи електронного підрахунку голосів, а також з іншими численними порушеннями з боку депутатів. 

Коли найближчої неділі, 19 січня, до Верховної Ради рушила колона протестувальників, її шлях перегородили «внутрішні війська», а також окремі загони спецпідрозділів міліції, і почалася «гаряча фаза» Майдану: активні сутички з озброєними псами режиму, а незабаром – і перші жертви з боку мітингарів. Я приїхав на київський Майдан 23 січня і пробув кілька днів, поринувши в атмосферу справжньої Січі, як мені тоді видавалося. Самоорганізація «майданівців» вражала: не було жодного централізованого керівництва, прописаних обов’язків чи навіть якихось процедур реєстрації; ти міг харчуватися буквально з рук щедрих киян, які приносили на Майдан різні наїдки, або там, куди харчі привозили представники партійної «опозиції». Чергування на барикадах і участь в сутичках була, звісно, суто добровільною (принаймні, якщо ти не записувався в «самооборону» офіційно). Я бачив, як чимало моїх ровесників, що билися тоді із мусорами, ніби виміщали на них увесь свій екзистенційний розпач, характерний для молодого прекаріату.

За місяць, 18-22 лютого, ситуація на Майдані знову наблизилась до революційної. Вирішальні сутички були насправді кривавими і, як відомо, призвели до понад сотні жертв. Тоді я так і не поїхав «в гущавину подій», за що картав себе аж до травня.

Чому Янукович втік, а революціонерам не вдалося закріпити свої здобутки, поглибивши протест до справжньої соціальної революції (а такі перспективи у лютому 2014 року були!), — питання, які досі не мають однозначної відповіді. Вочевидь, не в останню чергу це була класична проблема «другого дня революції», коли повсталі маси й активістська меншість просто не знала, що робити із власною перемогою. Цим спритно скористалися професійні політики, і не в останню чергу — завдяки імперській Росії. Завершуючи оповідь про Євромайдан, зазначу, що моя оцінка тих подій та їхніх нереалізованих перспектив збігається із думками анархіста Сергія Кемського, які той висловив у есе «Чуєш, Майдане?» (на жаль, Сергій загинув від кулі снайпера 20 лютого), а також статтею анархістів на CrimethInc, опублікованою за 10 днів до повномасштабного вторгнення.

Ще задовго до вирішальних сутичок у Києві путінський режим почав формувати групи так званого «антимайдану» в південно-східних регіонах України. Вірогідно, десь це робилося у тісній співпраці з правлячою тоді «Партією регіонів», що підкупала люмпенпролетаріат і натравлювала його на протестувальників (чисто випадково в середині лютого мені довелося прожити два дні у київському хостелі зі справжніми «тітушками», які з’їхалися підзаробити на побитті «майданівців»). Подекуди активізувалися проросійські рухи, яких з 1990-х вистачало на Одещині, Харківщині, Донбасі й навіть Запоріжжі. За прикладом «майданівців» у Києві та Львові, вони робили спроби захоплювати адміністративні будівлі й блокувати роботу місцевого самоврядування. 

Так сталося, що за рік до цих подій я співпрацював по релігійній (неоязичницькій) тематиці із організацією «Славянскоє єдінство», яка тоді пішла на ситуативну співпрацю із українськими націоналістами та рідновірами під гаслами панславізму (цілком імперського, про що ми цілком віддавали собі звіт). Ті феєричні часи непогано зображені у мемуарах теперішнього військового Олександра Бугели «Південний Бандерштат». Як і Сашко, я тоді підмітив, що ці «славяністи» явно отримують певні вказівки та матеріальні вливання «з-за поребрика», і це додатково підтвердилося, коли наприкінці лютого 2014-го ця ж організація стала основою одеського «антимайдану».

Хтось колись сказав: «війна — могильщик революції». Це спрацювало і в Україні 2014-го. Путін, вочевидь, вирішив діяти превентивно й запобігти повторенню «болотки» у себе, швидко переорієнтувавши увагу населення на «маленьку переможну спецоперацію» із захоплення Криму. Я погоджуюсь із тими аналітиками, що вказують на тривалу підготовку до цієї операції з боку імперського центру, однак рішення, ймовірно, було прийнято у найбільш придатний момент, коли центральна влада у Києві сильно похитнулася внаслідок народного повстання. З іншого боку, новоспеченому «тимчасовому уряду» також було вкрай вигідно переорієнтувати радикальних протестувальників на відсіч зовнішньому агресору. 

У січні, березні та квітні 2014 року в Одесі відбулася низка сутичок між «майданівцями» та проросійськими активістами, в яких останні демонстрували явну перевагу. На Куликовому полі сформувався постійний табір «антимайданівців», де можна було зустріти різний контингент: бабульок, що ностальгували за радянською добою, російських націоналістів та імперців, сталіністів (т.зв. «Боротьба» — ганебне явище в лівому русі України), конспірологів і просто накачаних фейковою інформацією громадян, які вірили, що на київському Майдані вимагають «заборонити російську мову», «продати країну американцям / жидомасонам» і т.п.). Дуже характерно висловився про це російський митець, фронтмен гурту «Оргія Праведників» Сєрґєй Калуґін у своєму пості в ЖЖ від 4 лютого: «Насколько я мог заметить из фото и видео, на Украине имеет место глобальное противостояние лиц [посилання на відео “Люди Майдана”, завбачливо видалене зараз] и ебальников [посилання на відео "Митинг партии регионов Антимайдан”]». Далі він пише, що в таборі «їбальників» є невелика кількість «обладателей лиц» (підневільні строковики у «внутрішніх військах»), і навпаки («їбальники» на Майдані — професійні політики). 

На Донбасі стрімко розгоралось вогнище справжньої війни, що ми, здається, до кінця тоді не усвідомлювали, а в Харкові, Дніпропетровську та Запоріжжі, як і в Одесі, «антимайдан» створював медійну видимість «значного проросійського сегменту», хоча велелюдні антивоєнні марші під українськими прапорами свідчили зовсім про інше.

2 травня 2014 року в Одесі було заплановано футбольний матч, здається, «Чорноморець» (Одеса) — «Металіст» (Харків), з’їхалися представники фанатського руху — так звані «ультрас», що, як відомо, на той момент заключили між собою перемир’я. Одеські «майданівці» запланували тоді зібратися на Соборній площі й піти звідти ходою через Дерибасівську/Приморський бульвар до стадіону в парку Шевченка. Маршрут ходи було погоджено з міською владою і, що зрозуміло, вона навіть близько не мала підійти до табору опонентів на Куликовому полі. У принципі, у соцмережі «Вконтактє» ми бачили агресивні заклики в «антимайданівських» групах і розуміли, що тоді можуть відбутися активні сутички. Тому їхали на мітинг сяк-так підготовлені (у мене була невелика палиця й мисливський ніж), проте якихось агресивних настроїв ніхто не мав. 

На Соборній площі зібралося декілька тисяч людей, в т.ч. жінок та родин із дітьми, з жовто-блакитною та футбольною символікою. Ми з дружиною зустрілися з товаришами по «Народній волі» та знайомими з молодіжки ВО «Свобода». «Ну і де ваші анархістські колони?» — тоді пожартував хтось із них; чомусь я добре запам’ятав цю фразу.

Коли хода рушила вбік Дерибасівської, тобто запланованим маршрутом до стадіону, хтось почав кричати, що з іншого боку до нас рухається натовп «антимайданівців»; більше того, вони вже спробували взяти штурмом офіс ГО «Рада громадської безпеки» (одне з відгалужень «Автомайдану») по вул. Жуковського [1]. З відео, яке потім оприлюднили самі «антимайданівці», цей натовп з кількох сотень чоловіків у масках і з червоними пов’язками, кричав: «Бандеровскіє бєси, вон із Одєсси!» й закликав до розправи… над іншими одеситами?

З нашого боку ті, хто відчував себе підготовленим для сутичок, вишикувались вздовж вул. Преображенської обличчям до вул. Грецької. Автівки спішно намагалися роз’їхатися подалі, разом із «антимайданівцями» підтягувалась міліція.

Сутички почалися із завіси диму від шашок, які полетіли з обох сторін. Першу атаку «антимайданівців» в цьому диму було зупинено, й в хід пішла бруківка, яка лежала поруч для потреб якогось будівництва. Потім сторони ломами й монтировками почали виколупувати бруківку прямо з вулиці. Шматок каменю «звідти» потрапив мені в область паху й я відтягнувся на безпечну відстань, щоб трохи перепочити.

Почулися крики, що «антимайданівці» намагаються обійти нас із флангу по Дерибасівській (через провулок Віцеадмірала Жукова). Ми з товаришами побігли туди й раптом почули гучні постріли. 

«Що це?», — стурбовано перепитала дружина. 

«По ходу, автомат». 

Коли ми добігли до перехрестя Дерибасівської / Преображенської, то побачили: а) мусорську автівку, яка тікала від «майданівців», коли ті вказали на озброєних вогнепалом сепаратистів, і б) скривавленого хлопця, якого винесли за ріг. Як стало відомо потім, це був одесит Андрій Бірюков, він помер буквально на наших очах. 

Ще кілька пострілів — і продовжилась рубка камінням та дрючками. Міліція стояла обличчям до «майданівців», навіть не реагуючи на каміння, що летіло з-за її спин – у наш бік. Найбільш хоробрі активісти відтіснили й мусорів, і сепаратистів назад до вул. Грецька. Ми активно розібрали столики та стільці біля готелю «Московська» (зеленої монструозної будівлі напроти міського саду) й побудували з них барикади біля ТЦ «Афіна». Для захисту використовували також якісь рухомі рекламні щити й сміттєві баки (пресловуті одеські альфатори). Самоорганізація «майданівців» знову вражала: не було жодного лідера чи координаційного центру, не було взагалі нікого, хто планував би і керував би відсіччю натовпу бойовиків з червоними пов’язками.

В якийсь момент я побачив пожежну машину, захоплену «майданівцями»: вона повільно рухалася довкола ТЦ «Афіна», використовуючись як таран. Хтось із сепаратистів забіг на верхні поверхи «Афіни» й стріляв звідти з пістолета – можливо, з травмата, але хтозна. Тим часом серед «майданівців» також з’явилися люди з травматами. Один із них на моїх очах вибив бічні двері в будинку по вул. Грецька, 46, куди перед тим встигли забігти сепаратисти, й кілька разів вистрілив у пройму; звідти також пролунали постріли. До речі, на той момент склалося враження, що до «майданівців» долучилося немало випадкових перехожих, які просто гуляли по Дерибасівській і зачули постріли. Поруч зі мною деякий час кидали бруківку в «сепарів» якісь колоритні кавказці.

Через деякий час нам вдалося відтіснити «антимайданівців» до вул. Буніна й до перехрестя вул. Грецька / Преображенська, звідки й почалося протистояння. Переважна більшість просто втекла, кількох забрала міліція, рятуючи від, загалом, справедливого гніву «майданівців». До речі, сепаратисти поширювали якісь байки про «відпиляну ногу» у якогось проросійського активіста, однак ні відеохроніка, ні детальна реконструкція подій від експертно-журналістської «Групи 2 Травня» цього моменту не підтверджують. Майже сотня «антимайданівців» була заблокована в ТЦ «Афіна», звідки їх шляхом перемовин вивела міліція, посадила в «автозаки» й увезла; 4 травня вони були силоміць звільнені своїми товаришами. Утім, цього я не бачив, бо від «Афін» знову перейшов до вул. Преображенська.

Тоді частина «майданівців» почала наполягати, що варто рушити на Куликове поле й просто рознести табір «антимайдану», ліквідувати постійний осередок, так би мовити. Видавалося малоймовірним, що там після сутичок хтось був, тож задача уявлялась як розгром наметів. Я достеменно пам’ятаю, як такий собі Андрій Юсов, нині медійний речник ГУР, а тоді — пішак колишнього мера Едуарда Гурвіца, і Сергій Гуцалюк, нині голова «Південного відділу Українського інституту національної пам’яті», намагалися відмовити «майданівців» від походу на Куликове поле. Дивовижно, але в наш час Гуцалюк представляє себе ледь не лідером одеських «майданівців» у той день.

Зрештою, колона «майданівців» таки рушила в бік Куликового поля. На шляху деякі «провокатори» розбивали сітілайти з рекламою «Партії регіонів». По центральних вулицях не їхало жодної автівки. Натовп співав гімн і вигукував проукраїнські гасла. Настрій був піднесений.

Як тільки ми дійшли до Куликового поля, із Будинку профспілок (далі БП) в нас полетіли пляшки з запалювальною сумішшю; вони були явно підготовані заздалегідь. «Майданівці» почали трощити намети і підпалювати їх. Деякі, імовірно, загорілися від «коктейлів» з боку самих сепаратистів. Із деяких вікон по нас стріляли (чув, бачив на власні очі). Вхід до БП було перекрито нашвидкуруч накиданою барикадою. Як потім стало відомо, частина «антимайданівців» дійсно просто розбіглась, але найбільш підготовлена частина (та, що мала зброю, — є резон вважати їх заїжджою групою) зайшла всередину БП і покликала за собою кілька десятків «симпатизантів» (бабульок, юнаків, жінок-хабалок). 

«Коктейлі Молотова» падали з обох сторін на барикаду з покришок перед входом, і вона зайнялась вогнем. Звідти вогонь перекинувся на фойє. Безумовно, окремій людині, яка знаходилась на площі, складно було зрозуміти масштаби пожежі й те, що відбувалося всередині будівлі. Просто в якийсь момент «майданівці» побачили, що з вікон БП починають вистрибувати люди, і таких стає все більше. Як встановила «Група 2 Травня», о 19:54 різко змінився вітер, і сходи в центральній частині БП перетворилися на «димар», топку. Як слідує з реконструкції, вже через 5 хвилин штурм БП з боку «майданівців» припинився, і мітингарі почали вигадувати способи порятунку людей з вікон. Зокрема, намагалися закинути мотузки й підтягнули до вікон залишки сцени (риштування). З тильного боку будівлі окремі бойовики все ще вели стріляли з мисливської зброї. 

Реакція ДСНС також вивчена з точністю до хвилин: перші дзвінки на 101 почали надходити о 19:31, однак диспетчери-пожежники не надсилали туди рятувальні машини, про що свідчить аудіозапис, опублікований ще в жовтні 2014 року (його достовірність неодноразово підтверджувалась). Байка про те, що «майданівці» буцімто заважали проїзду пожежної машини, не відповідає дійсності; я пам’ятаю, як натовп досить швидко розійшовся, коли машини нарешті почали під’їжджати. 

Тих, хто виходив з БП, освистували і лаяли; є відео зі спорадичним побиттям, але я того не бачив. Загалом на тлі всіх подій таку реакцію «майданівців» цілком можна зрозуміти. Під час пожежі в БП перебувало декілька сотень людей, з них загинула 41 особа. До речі, єдиний загиблий в той день, з яким я був знайомий особисто, — Анатолій Калін, також загинув у БП, на боці «антимайдану», хоча його складно було назвати переконаним прихильником Росії. Пізніше стало відомо, що згадане вище «Славянскоє єдінство» за кілька днів до того успішно «евакуювалося» з Куликового поля в район Меморіалу 411-ї батареї, а 2 травня згорнуло свій табір і там. Очільник «славяністів», Дмітрій Майданюк (Одінцов), переїхав до Криму і, кажуть, швидко оформив там нерухомість.

Після того, як пожежники урятували більшість людей із вікон та даху БП, а пожежу майже загасили, ми з дружиною поїхали додому. На той момент ми, як, думаю, і всі, хто був на площі, поняття не мали про кількість загиблих всередині БП. Коли пізно ввечері нам подзвонили товариші з Києва й переповіли про «пів сотні загиблих», що озвучувалось тоді по телебаченню, ми навіть одразу не повірили. 

Наскільки мені відомо, 3 травня, у суботу, деякі проросійські активісти їздили по місту і били людей буквально за жовто-блакитні стрічки. Серед таких активістів був зять мого хорошого друга. За іронією долі, 23 квітня 2022 року в його одеську квартиру в ЖК «Тірас» влучила російська ракета. 

4 травня проросійські активісти насильно звільнили своїх побратимів з ізолятора тимчасового утримання по вул. Преображенській. Під вечір знову зібрався великий натовп «майданівців», у центрі міста позачинялися усі магазини, однак сутичок не відбулося.

Потім були швидкі зміни у міській та обласній адміністрації, аналіз подій та з’ясування обставин.

Зі свого боку я можу зробити такі висновки щодо подій 2 травня 2014 року в Одесі:

а) Агресорами були проросійські активісти, які, бувши підготовленими та озброєними, напали на мирну ходу, що прямувала до стадіону. 

б) Зокрема, проросійські активісти першими застосували (і взагалі значно більше її застосовували) вогнепальну зброю, через що загинули щонайменше 3 випадкових перехожих (Жульков О.Ю., Петров Г.І., Яворський М.А.). 

в) У замисел «майданівців», які прийшли на Куликове поле, не входила фізична розправа над опонентами, метою був погром наметового містечка.

г) Пожежа в Будинку профспілок зайнялася через обопільне застосування противниками «коктейлів Молотова» й збіг обставин (напрямок і силу вітру).

ґ) Міліція від початку де-факто виступала на стороні «антимайданівців», хоча згодом спецпідрозділи МВС їх же і затримували.

д) Розгром «антимайдану» в Одесі, попри жертви, убезпечив місто від повторення «донецького сценарію» і стримав просування російського імперіалізму. 

е) Події 2 травня були логічним наслідком ситуації, коли українська держава в силу обставин втратила монополію на насильство, а Росія — активно «підгодовувала» та, імовірно, частково скеровувала своїх прихильників у регіонах.

є) Анархістським рішенням була би, можливо, відкрита громадська дискусія та пошуки консенсусу серед одеситів, однак хто в умовах граничної поляризації суспільства міг би тоді цим зайнятися — складно собі уявити. 

[1] Зазначаю ті назви вулиць, які вони носили на момент 02.05.2014.