Ода магії конфліктів

«Мені здається, що живу не я…»

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Ти, народившись, виголів лишень,

а не приріс до тіла. Не дійшов

своєї плоті. Тільки перехожий

межисвітів, ворушишся на споді

чужого існування.

Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними — лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно.

В. Стус

Бувши спокійною і толерантною людиною, мені доводиться переломити основи свого соціального «Я», щоб розпочати конфлікт. Але навіщо взагалі починати суперечки, якщо всі ми звикли, що їх краще уникати? Спокійна тиша — основа неформальної ієрархії та тієї нерівності думок, яка ховається за взаємною ввічливістю і серйозністю.

Нам доводиться вгамовувати себе, контролювати свої лайливі вирази, щоб забезпечити аморфну стабільність і стійке положення тих, кого ми звикли просто слухати. Якщо нова людина в колективі не може гучніше всіх крикнути «Х*йня!», коли запитують її думку стосовно якогось проєкту, то скоріше всього вона буде проігнорована, а всі знову звернуться до неформального лідера.

Ми переносимо логіку дитячого садка, школи, коледжу або університету в наше повсякдення та наші організації. Не дай Боже ти вирішиш суперечити викладачу, не дай Боже ти даси здачі тому, хто тебе ображає — чекай на покарання. Повинні бути стерильні умови, щоб насильно вчити тебе правильним, на їхню думку, речам. Ні один розумний фашист сьогодні не буде відразу придушувати повстання зброєю, оскільки він буде акцентувати, що протестуючі — бидло, яке не вміє поводитися в суспільстві.

Хтось може зауважити, що конфлікти деструктивно впливають на спільноту, а тому треба їх уникати. Але все навпаки: лицемірство не може бути конструктивним. Якщо давити незгодних механічно (в основному емоційно за допомогою етики), а не вирішувати протиріччя в організмі, то рано чи пізно ці суперечності вибухнуть, і тоді станеться криза, розбрат і все одно все спливе нагору. Саме це відбувається з фашистами. Навіть зараз ми можемо помітити відповідну тенденцію серед правих організацій або більшовицьких сект: вони дробляться та налаштовуються проти один одного. З однієї структури виходить ще дві.

Лібертарій чи анархіст не може виступати за таку форму нав'язаного примирення. Анархіст завжди виступає за діалог. Але за який саме? За той, в якому вже за звичкою почують лише обмежене коло, чи все ж за той, який дійсно покаже, чого вартує та чи інша ініціатива?

І це не тільки питання організації колективних практик. Це питання людини. За Лаканом, ми знаємо, що установка дискурсу виражається через жестикуляцію, слова. Ми перестали прагнути бути сильними. Легше залишатися слабким, щоб не взяти на себе зайвий раз відповідальність. До цього нас привчили неоліберали та ленінці: не відкривати рота, поки не накажуть. Сила — це не утискати іншого чи безвідповідально когось принижувати. Сила — це не піддаватися утиску, не втрачати соціальну автономію та проявляти всі свої священні навички й емоції. Це часто потребує саме стресової ситуації. І це нормально. Варто сприймати гарячу суперечку не як образу, а як цілком здоровий шлях вирішення проблеми. Адже не може бути дійсної демократії без конфлікту. Тільки в конфлікті, коли всі інтереси під загрозою, люди починають правдиво шукати компроміси та альтернативи. Пошук згоди без нього — фарс.

Американський анархо-примітивіст Джон Зерзан у своєму «Словнику нігіліста» описує, по суті, те саме, називаючи це явище «приємнізмом»: «При-єм-нізм — це прагнення, більш-менш навіяне суспільством, насамперед звертати увагу на те, чи дружньо налаштовані інші люди по відношенню до нас; це тиранія зовнішньої пристойності, яка не дозволяє людині думати і діяти незалежно; спосіб спілкування, заснований на вищевказаній відсутності критичної оцінки і самостійності».

Але Зерзан робить, на мою думку, фундаментальну помилку, стверджуючи, що приємнізм «виступає як ідеальний ворог тактичного та аналітичного мислення», а також є явищем інфантильним. Але ж внутрішня дитина якраз бастує проти цього ієрархічного фетишу. Ви думаєте, що ці всі усмішливі партійці не ненавидять один одного? Ненавидять, але роблять це тихо, дріб’язково, щоб ніхто не розкусив їхніх емоцій. Але всі про все знають — Абсолютний Дух неприязні пронизує кожну їхню взаємодію.

Про який інфантилізм може йти мова, якщо діяльність ввічливих, вихованих панів і панянок — це дуже серйозні справи. Серйозні рєволюционери важливістю і кокетністю підкріплюють те, що можна назвати «намір»: намір змін, справедливості, братства, сестринства, лібертарності тощо. На Заході цей фетиш на «намір» хоча б добре продається, що описував Марк Фішер, лібералам від лібералів, ленінцями для ленінців.

У нас він не продається, але є інший стимул: статус у неформальній ієрархії. Статус, який ґрунтується на тому, що тебе без всяких зусиль почують. Ти як неформальний лідер — це акцент. Ти отримуєш звання Акцента. До тебе звикли, ти вже Над-Я. До тебе звикли, тому ти, твої вказівки — це серйозно. До тебе звикли, тому не можуть тебе образити. До тебе звикли, а тому й ти дивись нікого не ображай. Папірцем може бути закріплено, що все вирішується зборами, голосуванням, дискусією тощо. Але звертають увагу на Тебе, бо ти — серйозний, переконливий Акцент зі своїм Авторитетом. Ти — Ідол.

Ні одна ієрархія не допустить конфлікту. Усі будуть шукати його заміну в «дискусії» та різних її проявах, будуть уточнювати терміни, підбирати слова, щоб нікого не образити, особливо тоді, коли це контролює старший. Але рано чи пізно «дискусія» переростає в Ніч довгих ножів і партійні чистки. І це куди більш неприємно, ніж якби можна було виразитися лайкою або навіть, у деяких ситуаціях, товариським поєдинком. Тільки так можна підтримати взаємоповагу — висказатися в лице.

Банальний приклад цього механізму, його наглядна ілюстрація — мош і слем. Коли виконуються мош чи слем, може бути неприємно, може бути навіть боляче, агресивно (в самому емоційно приємному сенсі цього слова), але якщо учасник танцю падає, його обов'язково мають підняти інші. У цих танцях, цих автономних зонах немає місця насиллю, ненависті, але є місце агресивності й інфантильності.

Початок конфлікту, застосування відповідних лексичних прийомів — не мають бути актом насилля, а саме моментом акцентування, настільки ж щирого, наскільки й інфантильного. Побачив Ідола? То пошли його, а потім починай аргументувати. Наглядним прикладом слугує момент із повісті «Захар Беркут» Івана Франка, де ідола Сторожа скидають у річку, щоб врятувати спільноту. Його не ненавидять, але так треба задля спільного блага, у той час як Сторож все одно залишається товаришем для тухольців.

Конфлікт — це автономна ситуативна зона, яка стихійно збирається та стихійно розпускається, коли інтереси узгоджені або коли чийсь інтерес відкидається (що також не завжди погано) шляхом прояву за суттю силового протистояння. Він рятує спільноту від структурного застою організаційних позицій, де хтось буде почутий гарантовано, тоді як дехто навіть не наважиться говорити, а мовчки підніме руку за того, за кого прийнято її піднімати.

Не бійтеся суперечок. Стережіться настороженої тиші перед вибухом. Не завжди те, що здається ефективним, приносить результати. Найдієвіші — це магічні подвиги, які виглядають інфантильно, а не ефективно. 

Відкорегував: Денис Хромий