Кав'ярні гутірки (10 бесід)

Бесіда I 

Проспер (товстий буржуа, трохи знайомий з політичною економією та іншими науками): Ну так... ну так, ми про це вже неодноразово чули: голодні люди, жінки-повії, покинуті діти, які помирають без догляду... Ти торочиш одне й те саме аж до посиніння... Аж нудьга хапає... Давай краще вип'ємо. Звісно, існує тисяча зол на світі: голод, невігластво, війна, злочини, чума, чорт забирай!... Ну і що з того? Яке тобі до всього цього діло?

Мішель (студент): Як це — яке мені діло? Ось у вас зручний будинок, ви смакуєте смачним обідом, до ваших послуг — лакеї. Ваші діти отримують гарну освіту, а ваші жінки завжди чисті й охайні. Вам-то добре. А там — хоч потоп. Але якщо вам не чуже почуття справедливості, якщо…

Проспер: Досить, досить. Будь ласка, без проповідей. І, прошу тебе, зміни цей тон, мій милий. Ти вважаєш мене байдужим, байдужим до нещасть інших. А тим часом моє серце обливається кров'ю при погляді на чуже нещастя. Але у великих соціальних питаннях вирішальне значення має не серце. Закони природи непорушні, і пафосними фразами та жіночною чутливістю їх не змінити. Мудрий той, хто підкоряється обставинам і користується життям, як може, а не ганяється за химерами.

Мішель: Ви говорите про закони природи?! А що, якщо знедолені займуться виправленням цих знаменитих законів... природи? Є люди, які дуже і дуже сумніваються в непорушності цих ваших законів…

Проспер: Я добре знаю, про яких людей ти говориш, знаю, з ким ти водиш компанію. Тільки скажи ти, будь ласка, від мого імені, цій сволоті, цим соціалістам і анархістам, яких ти так високо цінуєш, скажи їм, що проти них і проти всіх, хто захоче втілити в життя свої шкідливі теорії, у нас є хоробрі солдати і відмінні жандарми.

Мішель: Раз ви пускаєте в хід солдатів і жандармів, то я замовкаю, адже це схоже на те, якби ви запропонували вирішити нашу суперечку кулачним боєм. Одначе, якщо у вас в запасі немає іншого аргументу, крім грубої сили, то на неї не слід надто покладатися, бо завтра ви можете виявитися найслабшим... І що тоді?

Проспер: Тоді настав би на деякий час величезний безлад, розгул низьких пристрастей, різанина, розгроми, пожежі тощо, а потім все повернулося би в звичне русло. Можливо, коли розбагатів би якийсь бідняк, якийсь багач впав би в злидні, але зрештою нічого б не змінилося, тому що світ змінитися не може. Будь ласка, приведи мені кого-небудь з твоїх анархістів-агітаторів; ти побачиш, як я розіб'ю його. Вони вміють забивати голови своєю маячнею вам, молокососам; але подивишся, що залишиться від їхніх аргументів, якщо вони матимуть справу зі мною.

Мішель: Добре. Я приведу до вас одного з моїх друзів, соціаліста-анархіста за переконаннями. І я із задоволенням та користю послухаю вашу суперечку. Але поки що поговорімо зі мною. Хоча мої переконання ще не зовсім тверді, але я бачу, однак, ясно, що сучасне суспільство влаштоване всупереч здоровому глузду і почуттю людяності. Трохи похвилюватися вам корисно. Ви такий здоровий, квітучий. Це тільки поліпшить ваше травлення.

Проспер: Якщо ти вже так хочеш, то давай, поговоримо. Проте, я думаю, ти зробив би краще, якби зайнявся своїми науками, замість того, щоб замислюватися над нерозв'язними питаннями, перед якими навіть вчені й мудреці всього світу залишаються безпомічними. Подумай тільки, адже я на цілих двадцять років старший за тебе.

Мішель: Це ще не означає, що ви вчилися в двадцять разів більше, ніж я; а якщо і дійсно ви багато вчилися, то судячи з того, що ви зазвичай висловлюєте, науки не пішли вам на користь.

Проспер: Молодий чоловіче, ви трохи забуваєтеся!

Мішель: Вибачте. Але не тикайте мене щоразу моїм віком і своїми жандармами. Докази не можуть бути ні старими, ні молодими; вони або вагомі, або недостатні, ось і все.

Проспер: Добре, добре, продовжуй.

Мішель: Але... я хочу сказати, що я не розумію, чому у селянина, який оре, сіє, косить, працює у винограднику, розводить худобу... чому у нього немає в достатній кількості ні хліба, ні вина, ні м'яса. Чому у муляра, який будує будинок, немає даху, де б він міг відпочити. Чому у шевця діряві чоботи... Чому, взагалі, у всіх тих, хто трудиться, бракує найнеобхіднішого, тоді як дармоїди потопають у розкоші. Я не розумію, чому є люди, в яких немає шматка хліба... Чому існує стільки людей, які мріють, немов про щастя, про можливість обробляти ці землі... Чому стільки мулярів без роботи, коли багато хто потребує житла... Чому стільки шевців, кравців тощо без роботи, коли більша частина населення потребує взуття, одягу та інших найнеобхідніших речей? Хіба можете ви й тут посилатися на ваші закони природи, які пояснюють і встановлюють такий порядок?

Проспер: Нічого не може бути ясніше і простіше. Щоб займатися виробництвом, недостатньо одних рук: потрібна земля, потрібні матеріали, інструменти, приміщення, машини. Потрібні, нарешті, засоби до існування, щоб мати можливість чекати, поки предмети виробництва будуть виготовлені і продані, — одним словом, потрібен капітал. А твої робітники і ремісники, маючи в своєму розпорядженні тільки руки, звичайно, не зможуть застосувати їх до справи, якщо цього не захочуть власники землі і капіталу. Нас, капіталістів, небагато. Зате у нас вдосталь засобів, щоб протягом деякого часу залишати землю необробленою і капітал без використання. Робітників же багато і вони майже завжди знаходяться в крайній скруті, — тому і стається, що вони хапаються за будь-яку роботу, яку ми вважаємо за потрібне їм дати і на тих умовах, які нам заманеться їм запропонувати. Коли за умовами ринку їхня робота не приносить нам достатнього прибутку, ми скорочуємо виробництво, і робітникам доводиться сидіти без роботи, хоча б вони й самі потребували тих предметів, виробництво яких ми скоротили. Що ти скажеш на це? Сподіваюся, це ясно, як день?

Мішель: Ясніше нікуди. Але за яким правом земля належить лише кільком особам? Чому капітал зосередився в руках небагатьох і чому саме в руках тих, які не працюють?

Проспер: Ну, я знаю наперед все, що ти можеш сказати з цього приводу. Я знаю також ті хиткі аргументи, на які посилалися б інші на моєму місці: право власності, засноване на поліпшенні землі, походження капіталу з особистих заощаджень тощо. Але я буду більш відвертим. Становище, як воно є, — це результат історії, продукт вікового розвитку людства. Усе людське життя було, є і буде безперервною боротьбою. Деякі виходять із цієї боротьби переможцями, інші — переможеними. Що тут поробиш? Чим краще для одних, тим гірше для інших. Горе переможеним! Ось великий закон природи, якому не можна не підкоритися. Чого ж ти хочеш від мене? Щоб я відмовився від усього, що маю, щоб я терпів нестатки, дозволяючи іншим гуляти на мої гроші?

Мішель: Припустимо, я хочу не цього. Але подумайте: а що, якщо робітники, перейнявшись вашими ж теоріями, що життя є боротьба і що право там, де сила, надумають скористатися своєю чисельною перевагою, то у чиїх руках опиниться тоді земля і капітал, і хто тоді буде диктувати закони?

Проспер: Ну тоді, звичайно, важче буде розібратися. Але... ми поговоримо про це іншим разом. А сьогодні я йду до театру. До побачення!

Бесіда II

Амбруаз (голова суду): Дуже радий бачити вас, пане Проспере, і поговорити з вами по душі. Того вечора, коли ви сперечалися з цим базікалом, Мішелем, я не хотів втручатися в розмову. Але, мій дорогий, яка жахлива у вас манера відстоювати свої переконання! Можна було подумати, що ви-то і є той анархіст.

Проспер: Ось як! Чому це?

Амбруаз: Тому що ви, в основному, наполягали на тому, що сучасний соціальний лад заснований на силі. Говорячи так, ви ніби погоджувалися з тими, хто, спираючись на силу, хоче повалити цей лад. Ну, а вищі принципи, які керують цивілізованими суспільствами: — право, моральність, релігія, — ви не вважаєте важливими?

Проспер: Ну, звичайно, у вас завжди на першому плані вищі принципи, — професія зобов'язує. Але ж якщо завтра урядом буде узаконено колективізм, ви з такою ж легкістю будете саджати до в'язниці прихильників приватної власності, з якою тепер саджаєте анархістів, — і все це в ім'я вищих принципів, вічного непорушного права. Ми тільки називаємо речі різними іменами: ви говорите — право; я говорю — сила. Але, врешті-решт, вирішальне значення мають наші молодики — жандарми, і рацію матиме завжди той, хто матиме їх на своєму боці.

Амбруаз: Ну, досить, пане Проспере. Як же ви любите вдаватися до софізмів. Ви навіть уявити собі не можете, яке неприємне враження справляє, коли бачиш, що така людина, як ви, — одна з найкращих людей, — і говорить в унісон із найлютішими ворогами порядку. Повірте, нам потрібно залишити цю погану звичку сперечатися і не погоджуватися, особливо публічно: нам потрібно згуртуватися, щоб спільно захищати існуючий лад, який починає хитатися завдяки наростаючим соціальним рухам... потрібно захищати свої інтереси, яким починає загрожувати небезпека.

Проспер: Так, потрібно об'єднатися, але якщо ми не вживемо всіх необхідних заходів, щоб раз і назавжди покінчити з ліберальним доктринерством, ніякого пуття з цього не буде.

Амбруаз: Звичайно, потрібні суворі закони, рішучі заходи. Але одного цього недостатньо. Спираючись тільки на грубу силу, неможливо в наш час довго стримувати в підпорядкуванні народ, що пробуджується. Проти пропаганди потрібно боротися пропагандою: потрібно постаратися переконати народ, що на нашому боці право.

Проспер: Важко собі уявити більш згубну помилку! Мій друже, в ім'я наших спільних інтересів, будь ласка, уникайте пропаганди! Це — річ дуже небезпечна, навіть у руках консерваторів, і ваша пропаганда завжди надасть послугу тільки соціалістам, анархістам та іншим подібним людям. Ідіть, переконайте голодну людину, мовляв, цілком справедливо, що вона голодує, особливо якщо вона сама виробляє в достатку ті самі продукти, яких їй бракує. Поки її думка не зупиняється на цьому, вона дякує Богу і господареві за те, що справи ще не зовсім погані, і цього досить. Але з того моменту, як вона почала розмірковувати про своє становище, усе скінчено: вона стає непримиренним ворогом. Потрібно всіляко уникати пропаганди, чинячи тиск на пресу, незважаючи навіть на те, законно це чи ні.

Амбруаз: Мабуть, ви маєте рацію.

Проспер: Закривати всілякі союзи, розганяти збори, виганяти подалі всіх, хто задумає…

Цезар (фабрикант): Тихіше, тихіше! Не слід так гарячкувати... Згадайте, адже уряди різних країн не раз діяли за вашим рецептом і... саме цим прискорили своє падіння.

Амбруаз: Тихіше! Ось іде Мішель і анархіст, якого я посадив минулого року на шість місяців до в'язниці за антиурядовий заклик. Між нами кажучи, заклик, за своєю формою, не був протизаконним... Але в ньому помічався злочинний намір! Ви розумієте?! Суспільство ж повинно себе захищати…

Мішель: Доброго дня, панове. Хочу представити вам мого друга анархіста, який охоче прийняв виклик пана Проспера поговорити з ним на ті теми, про які ми того вечора дискутували.

Проспер: Який виклик?! Люди завжди сперечаються собі на дозвіллі, у дружньому колі, щоб вбити час... Отже, ви хочете пояснити нам, що таке анархізм, якого ми ніяк не можемо усвідомити собі?

Георг (соціаліст-анархіст): Я не професор анархізму і не збираюся читати курс, але зумію постояти за свої переконання. (Промовляє Георг, кидаючи із глузливим виразом обличчя оком на Амбруаза, голову суду). Що стосується вас, милостивий пане, то вам ця тема повинна бути знайома навіть ближче, ніж мені, бо не й перелічити скільки анархістів ви засадили до в'язниці! А оскільки ви порядна людина, то, ймовірно, перш ніж засуджувати якесь вчення, ви ґрунтовно з ним ознайомлюєтеся.

Цезар: Панове, пропоную обійтися, принаймні сьогодні, без особистих образ.  Ми ж хотіли поближче познайомитися з анархізмом. Зі свого боку я, розумієте, теж визнаю, що стан речей відверто кепський і що певні покращення необхідні. Але тільки не потрібно нездійсненних мрій і, особливо, не потрібно насильства. Саме собою зрозуміло, що уряд повинен подбати про потреби робітників, дати роботу безробітним, сприяти розвитку промисловості, заохочувати торгівлю, але…

Георг: Скільки справ ви хочете звалити на злощасний уряд! Біда тільки в тому, що не в його інтересах стояти за робітників, що цілком очевидно.

Цезар: Чому це очевидно? Дійсно, уряд досі не ввів майже ніяких соціальних реформ, але в майбутньому освічені й більш здібні міністри могли би багато чого зробити.

Георг: Ні, зло зовсім не в міністрах, а взагалі в уряді, у будь-яких урядах — чинних, минулих і майбутніх. Будь-який уряд ґрунтується на власності і складається з її представників, а отже, логічне питання: як же він може діяти в інтересах робітників?
З іншого боку, навіть якби уряд захотів вирішити соціальне питання, він був би не в силах це зробити, тому що вирішення цього питання залежить від загальних причин, які не можуть бути знищені урядом, оскільки самі лежать в його основі і надають йому ту форму, в якій він існує.

Щоб вирішити соціальне питання, необхідно докорінно змінити всю систему, у захисті якої і полягає призначення держави.

Ви кажете дати роботу безробітним? Але що може зробити уряд, якщо роботи немає? Не вигадувати ж нікому не потрібні роботи?! Та й, до того ж, хто ж буде їх оплачувати? Хіба він може змусити капіталістів виробляти те, чого потребує народ? Це було б рівнозначно позбавленню власників їхньої власності, тому що уряд, щоб дати робітникам необхідні продукти, мав би привласнити собі право розпоряджатися землею й капіталом, що належать власникам. Це і була би соціальна революція, остаточне прощання з минулим, і ви розумієте, що, поки самі знедолені робітники цього не зроблять, уряд ніколи, звичайно, на це не піде.

Ви кажете — підняти торгівлю, промисловість! Але уряд може тільки заохочувати один вид промисловості на шкоду іншому, підтримувати торгівлю в одному місці на шкоду торгівлі в іншому, і, врешті-решт, ці приємні для ока, але несправедливі заохочення призводять тільки до зайвих витрат без позитивного результату.

Уряд, який рівно дбає про всіх, — це абсурд, оскільки уряд сам нічого не виробляє, а може тільки переміщати створені іншими багатства.

Цезар: Але... якщо уряд не хоче і не може нічого зробити, де ж тоді вихід із цього становища? Якщо вам вдасться зробити революцію, ви ж виберете тоді інший уряд? А оскільки, за вашими словами, всі уряди варті один одного, то, значить, після революції ми опинимося в тому ж становищі, як і до неї?

Георг: Саме тому ми і не хочемо уряду взагалі. Анархізм — це і є вчення про такий устрій суспільства, за якого немає уряду.

Цезар: Ну, це неможливо. Як же тоді жити? Що станеться тоді з законами і хто буде підкорятися їм?

Георг: Я бачу, ви, рішуче, не маєте жодного уявлення про те, до чого ми прагнемо. Але, щоб не втрачати часу, дозвольте, я викладу вам коротко, але послідовно нашу програму. А потім ви висловите свої заперечення. На жаль, вже стемніло. Відкладемо нашу розмову до іншого разу.

Бесіда III

Цезар: Ви нам поясните сьогодні, як же можна жити без уряду?

Георг: Постараюся, як зможу. Але насамперед перевіримо, чи дійсно так погано жити за сучасного ладу, щоб відчувалася необхідність його змінити.

При першому погляді на сучасне суспільство першим спадає на очі вражаюче зубожіння мас, більш-менш загрозлива для всіх невпевненість у завтрашньому дні, запекла боротьба всіх проти всіх за шматок хліба…

Амбруаз: Ну, в такому дусі можна говорити до завтра, матеріалу вистачить. Але перш за все ви не повинні забувати, що не тільки бідність гнітить людство; є ще чума, холера, землетруси... Було б цікаво, як би ви проголосили революцію проти всіх цих зол... Зло в самій природі речей.

Георг: Але я, власне, хотів показати, що бідність залежить від існуючої форми соціальної організації і що в суспільстві, влаштованому розумніше і справедливіше, її не буде.

Поки не знаєш причини хвороби і не вмієш її лікувати, потрібно терпляче вичікувати. Але коли ліки знайдені, усі зобов'язані знати і застосовувати їх.

Амбруаз: У цьому-то і суть вашої помилки: бідність залежить від причин, що стоять вище людської волі та людських законів. Вона залежить від бідності самої природи, творінь якої не може вистачити на всіх людей. Подивіться на тварин, в яких немає ні мерзенного капіталу, ні деспотичного уряду: вони борються безперервно за існування і часто вмирають з голоду.

Земля перенаселена — це факт. Біднякам слід було би бути стриманішими і не народжувати більше дітей, ніж можна прогодувати. Ви читали Мальтуса?

Георг: Так, трохи. Хоча нічого не втратив би, якби зовсім не читав його. Без жодних книг я знаю, що треба бути запеклою наволоччю, — вибачте за вираз, — щоб відстоювати такі думки. Стверджуючи, що бідність залежить від бідності природи, ви не можете не знати, що існує безліч необроблених земель.

Амбруаз: Не обробляються ті землі, які не придатні для обробки та які не можуть окупити витрат виробництва.

Георг: Ви так думаєте? А спробуйте подарувати їх селянам і ви побачите, які сади вони зведуть на ваших «непридатних» землях. Невже ви серйозно це говорите? Адже багато з цих земель оброблялися в колишній час, коли землеробство було ще в зародковому стані, коли ще не було й ніяких сільськогосподарських технологій. Хіба ви не знаєте, що в наш час всі землі, аж до найскелястіших вершин, можна перетворити на плодоносні? Хіба ви не чули, що агрономи, найпоміркованіші з них, вважають, що така територія, як Італія, якщо її добре обробити, може з надлишком прогодувати населення в 100 мільйонів жителів? Єдина причина того, що землі лежать необробленими, і що ті, які обробляються, дають не стільки, скільки вони могли б давати при більш досконалих способах обробки, полягає в тому, що не в інтересах власників збільшувати виробництво. Їм байдуже на народний добробут, адже вони виробляють тільки для торгівлі й знають, що чим більше продукту, тим нижча його ціна, а отже, тим менше вийде прибутку. Коли ж кількість продукту недостатня, вони продають його за тією ціною, яку їм заманеться встановити.

І в усіх галузях людської діяльності ми спостерігаємо те саме. У всіх містах бідняки повинні тулитися в огидних халупах, у такій тісноті і за таких умов, що й мови не може бути ні про гігієну, ні про моральність... Де, одним словом, немає можливості жити по-людськи. А чому? Від нестачі будинків? Але чому ж у такому випадку не будують здорові, зручні, хороші будинки, і в такій кількості, щоб їх вистачило на всіх? Каменю, цегли, вапна, заліза, дерева — всіх матеріалів для всього цього витачає сповна. Є в країні також багато мулярів, теслярів, архітекторів, які тільки й думають про те, як би отримати роботу. Чому ж стільки сил залишається в бездіяльності, сил, які могли би послужити на користь суспільства? Причина проста: якби було багато будинків, попит на квартири впав би. Власники існуючих будинків, ті самі, які мають можливість побудувати ще будинків, не мають ніякого бажання отримувати менші вигоди через зручності бідняків.

Цезар: Це правда. Є частка істини в тому, що ви говорите, але ви неправильно тлумачите сумні явища, що гнітять нашу країну. Необроблені землі, застій у справах, загальне зубожіння! Причина всього — брак підприємливості у нашої буржуазії. Капіталісти боягузливі й неосвічені, не хочуть або не вміють розвивати промисловість. Землевласники вміють вести свою справу тільки так, як вели їхні діди, і бояться нововведень. Торговці не вміють розширювати збут товарів, а уряд зі своєю казенщиною та своєю ідіотською митною політикою замість того, щоб заохочувати приватну підприємливість, всіляко її обмежує і вбиває в самому зародку. Погляньте на Францію, Англію, Америку…

Георг: Що наша буржуазія неосвічена і непідприємлива, то з цим я цілком згоден. Однак ці її недоліки пояснюють, і то тільки частково, чому вона поступається буржуазії інших країн у боротьбі за завоювання світового ринку, але не в ній причина зубожіння народу. Щоб довести це, я вкажу на той факт, що бідність, безробіття й всі інші соціальні лиха існують також і в інших країнах, там, де буржуазія і підприємлива, і освічена. Скажу більше: із розвитком промисловості ці лиха посилюються, і якщо в найпередовіших країнах робітники не дійшли до крайньої бідності та рабства, то цим вони зобов'язані виключно тому опору, який вони чинять у формі союзів, страйків, повстань і погроз революцією. 

Капіталізм скрізь один і той самий. Для його процвітання необхідно тримати робітників у злиднях. Це потрібно, по-перше, щоб підтримувати високі ціни на товари, а по-друге, щоб завжди мати можливість найняти голодних робітників на будь-яких умовах.

Ви бачите, дійсно, що коли в країні починає швидко розвиватися якесь виробництво, це не доводить, що матеріальне становище робітників покращилося і вони отримали можливість споживати більше. Ні, причина цього — це збільшення попиту на зовнішніх ринках. Місцеве споживання збільшується тільки в тому випадку, якщо робітники, користуючись щасливими обставинами, змусили господарів збільшити заробітну плату і, таким чином, отримали можливість більше купувати. Але якщо потім, з тієї чи іншої причини, зовнішній ринок, який, зазвичай, і мається на увазі при виробництві, закривається, то настає криза, робота зупиняється, заробітна плата знижується і знову настає безпросвітна бідність. А тим часом у самій країні більшість найчастіше страждає від нестачі тих самих предметів, виробництво яких скоротилося, і тоді, вочевидь, настає нагальна потреба працювати для власного споживання. Але яка користь капіталістам від цього?

Амбруаз: Так ви вважаєте, що все зло в капіталізмі?

Георг: Без сумніву, або краще сказати — у тому факті, що кілька осіб захопили землю та всі засоби виробництва і переслідують тільки свої вигоди, нехтуючи потребами й нуждами населення.

Всі аргументи, які ви можете навести на захист прав буржуазії, сповнені помилок і брехні.

Хвилину тому ви сказали, що причина бідності — це нестача продуктів. Тепер, бажаючи вирішити питання про безробіття, ви говорите, що магазини переповнені, що предмети виробництва не мають збуту, що фабриканти не можуть давати роботу, коли знають, що потім доведеться викинути виготовлені предмети.

У цьому і вся безглуздість системи: землероби помирають з голоду в той час, як мільйони десятин землі лежать необробленими, тому що землевласники не знаходять вигоди їх орати. Шевці сидять без роботи і ходять без чобіт в той час, як чобіт занадто багато тощо.

Амбруаз: Значить капіталістам треба вмирати з голоду?

Георг: Що за нісенітниця! Просто вони повинні працювати нарівні з усіма. Це вам здається трохи жорстоким, але коли людина сита, робота не така вже й важка. Навпаки, вона тільки сприяє обміну речовин і підтримує бадьорий настрій у людині.

Але вже пізно. Завтра мені треба працювати. До іншого разу!

Бесіда IV

Цезар: Бесіда з вами приносить мені величезне задоволення. Ви вмієте надавати своїм аргументам таку переконливість. І ви маєте рацію в багатьох речах. Непослідовності, видимі та приховані, дійсно існують в сучасному соціальному устрої. Наприклад, така річ, як мито, дуже важка для розуміння: у той час, як у нас народ помирає з голоду, від бідності й нестачі хліба, уряд перешкоджає вільному ввезенню зерна з Америки, країни, де його більше, ніж потрібно, і де власники хліба тільки й мріють, як би його збути нам. Що б ви сказали про людину, яка, бувши голодною, не хотіла б їсти?! А це схоже на те! Однак…

Георг: Але ж голодує не уряд і не власники італійського хліба, в інтересах яких уряд встановлює мита на хліб.

Якби це залежало від тих, хто голодує, повірте, вони не відмовилися б від хліба.

Цезар: Це правда! І вам не важко захопити за собою народ такими аргументами, оскільки народ так легко переймається аргументами, що схиляються на його користь! Але, щоб не впасти в оману, необхідно розглянути питання з усіх боків, що я і збирався зробити, коли ви мене перебили. Звичайно, заборонні мита діють насамперед на користь інтересів землевласників. Однак з іншого боку, якби кордони були відкриті, то американці, які добувають хліб і м'ясо за сприятливіших умов, ніж ми, заполонили б наш ринок... І що у такому випадку залишилося би робити нашим селянам? Землевласники були би розорені, але становище робітників було би ще гіршим. Хліб продавався б по 1 коп. за фунт, але якщо немає можливості заробити і цю копійку, люди помиратимуть з голоду так само, як і раніше. І, крім цього, потрібно ж чимось розплачуватися з американцями за їхній хліб... А якщо Італія нічого не вироблятиме, то чим ми будемо розплачуватися?

Звичайно, ви можете заперечити, що в Італії могли б виробляти для обміну ті продукти, для яких ґрунт і клімат Італії найбільш сприятливі, як-от, наприклад, вино, апельсини, квіти, ну, там не знаю ще що! Але що робити, якщо ті речі, які ми можемо виробляти з найменшими витратами, не матимуть збуту, тому що ніхто не споживатиме ці товари або тому що інші самі захочуть виробляти такі ж? Тоді як бути? При цьому ви забуваєте, що одних сприятливих кліматичних умов ще недостатньо: потрібен капітал, кредит, міжнародні торговельні відносини, і, особливо, можливість вичікувати... А що їстимуть інші, доки виробники вичікують найкращих обставин?

Георг: Чудово! Ви вказали на найважливіше. Вільний обмін не може так само, як і протекціонізм, вирішити питання бідності. При вільному обміні виграють інтереси споживача. При протекціонізмі же, навпаки, втрачає споживач, а виграє виробник. А врешті-решт, протекціонізм і вільний обмін — одне й те саме, оскільки робітник одночасно і виробник, і споживач.

І так буде завжди, поки не буде подолана система капіталізму.

Якби робітники працювали для своєї користі, а не для прибутків фабрикантів, кожна країна виробляла би стільки, скільки їй потрібно та встановилися би міжнародні відносини з метою розподілити працю залежно від ґрунту, клімату, наявності сировини, заселеності та інших факторів. За таких умов усі люди отримали би найбільше задоволення своїх потреб з найменшим докладанням зусиль.

Цезар: Так, але ж це тільки прекрасні мрії!

Георг: На сьогоднішній момент — так, це мрія. Але коли народ усвідомить свою користь та силу, мрія стане реальністю. Тільки вузький егоїзм людей заважає їм її втілити.

Цезар: Є й інші перешкоди. Ви малюєте в своїй уяві картину, що варто ось тільки позбутися господарів-підприємців, то всі відразу заживуть у достатку…

Георг: Звичайно, мало одного руйнування. Щоб вийти зі стану бідності, щоб організувати виробництво в розмірі, здатньому задовольнити потреби всіх, потрібно буде працювати дуже багато. Але народу не позичати звички та охоти до праці! Була б тільки можливість, якої тепер немає!

Нас обурює існуючий лад не тому, що ледарі живуть при ньому в повному достатку, — хоча  нам це, правда, теж особливо не подобається, — але насамеред тому, що ці дармоїди навмисно створюють неможливі умови праці і цим не дають трударям вироблять все і для всіх.

Цезар: Ви перебільшуєте. Цілком справедливо, що іноді підприємці спекулюють на нестачі продуктів. Але найчастіше це стається з тієї причини, що у них недостатньо капіталу.

Для виробництва потрібні не тільки земля і сировина, — як ви знаєте, — потрібні ще знаряддя, машини, приміщення, нарешті, потрібен капітал, і великий капітал. Скільки підприємств так і залишаються лише далеким починанням, або раз почавшись, вони не витримують і банкрутують від нестачі капіталу. Подумайте тільки, що може статися, якщо настане соціальна революція, до якої ви так прагнете! Значення капіталу впаде, виникне неймовірна плутанина відносин, що межує з громадською катастрофою.

Георг: Недостатність капіталу — це друга помилка або, краще сказати, друга брехня захисників існуючого порядку. Капіталу може не вистачити для того чи іншого приватного підприємства, тому що його не випускають з рук приватні власники. Але суспільство в цілому містить невичерпне джерело капіталу. Хіба ви не бачите, скільки машин іржавіють, скільки фабрик не працюють, скільки будинків стоять незаселеними!

Поки робітники працюють, вони ситі. Залишаючись на розсуд капіталіста без роботи, вони перебиваються як можуть і живуть голодними. Але якби робітники працювали з власної ініціативи, вони погодилися б, якби це було дійсно необхідно, працювати, живучи голодними, як живуть при безробітті, бо вони в такому випадку знали б, що ця тимчасова жертва дасть їм можливість вийти зі стану бідності і залежності.

Уявіть собі, — як це траплялося багато разів, — що землетрус руйнує місто, перетворює на руїни цілу країну. За короткий термін місто відбудується ще краще, ніж воно було до того, і в усій країні не залишиться і сліду руйнування. Оскільки в цій ситуації відбудова міста вигідна землевласникам і капіталістам, у них раптом знаходяться кошти і вмить вибудовується ціле місто там, де до тих пір протягом десятків років вони запевняли, що немає коштів для будівництва декількох будинків для робітників.

Що стосується знищення багатств, яке принесла б із собою революція, то треба сподіватися, що народ, який керуватиметься свідомим бажанням усуспільнити накопичені століттями багатства, не захоче руйнувати і знищувати те, що має стати його колективним надбанням. У всякому разі, за своїми наслідками це не буде шкідливіше за землетрус.

Само собою зрозуміло, що попереду нас чекає багато труднощів, перш ніж все налагодиться. Але я передбачаю тільки дві значні труднощі, з якими доведеться рахуватися насамперед: несвідомість народу і... жандарми.

Амбруаз: Але скажіть мені. Ось ви говорите про капітал, про працю, про виробництво, про споживання тощо. Але право, правосуддя, моральність, — про них ви не згадуєте. Питання про те, як краще використовувати землю і капітал, — питання дуже важливе. Проте ще важливіші основні питання моральності. Я теж бажаю, щоб усім жилося добре, але якщо для того, щоб здійснити ці утопії, доведеться порушити моральний закон, зректися вічних принципів справедливості, що лежать в основі кожного освіченого суспільства, то тоді я тисячу разів віддам перевагу примиритися з усіма лихами сьогодення.

Припиніть раз і назавжди збуджувати несвідому юрбу, не будіть примарних надій у душах знедолених, припиніть роздмухувати вогонь, який, на жаль, безперервно тліє під попелом! Невже ви хотіли б, о, сучасні варвари!, винищити під руїнами соціального ладу ту культуру, яка становить нашу гордість і славу наших батьків? Якщо ви хочете зробити добру справу, якщо ви хочете полегшити, наскільки це можливо, страждання нещасних, навчіть їх смиренності й покірності своїй долі, бо справжнє щастя полягає в умінні задовольнятися тим, що є. Зрештою, адже кожна людина несе свій хрест, кожен клас суспільства має і свої негаразди, і свої обов'язки, і ті, хто живе в розкоші, не завжди найщасливіші.

Георг: Досить, досить, шановний суддя! Сховайте в кишеню ваші вищі принципи і ваше професійне обурення! Ми не в суді, і я зараз не підсудний. Не важко здогадатися, слухаючи вас, до якого табору ви належите! Так солодко співають про терпіння і покірність тільки ті, кого бідняки носять на своїх плечах!

На мою думку, якщо право, правосуддя і моральність вимагають гніту і насильства хоча б над однією людською істотою, то і ваше право, і ваше правосуддя, і ваша моральність — не більше, ніж брехня і зброя, що захищає обраних. Право, правосуддя, моральність повинні бути однаковими для всіх. В іншому випадку, вони — синоніми гніту і безправ'я. Ця істина лежить в самій основі існування і розвитку людського суспільства, вона утвердилася в свідомості людини і набуває все більшого і більшого значення, попри на всі спроби протидіяти цьому з боку тих, хто досі панував у світі.

Тільки за допомогою жалюгідних софізмів вам вдасться виправдати існуючі соціальні відносини вашими вищими принципами моральності і справедливості.

Амбруаз: Ну, це занадто самовпевнено. Наскільки я вас зрозумів, ви не тільки заперечуєте, наприклад, власність, але ще й наважуєтеся стверджувати, що і саме право на неї не може бути захищене з точки зору вищих принципів?

Георг: Ось, саме це я і стверджую. Якщо хочете, то і доведу вам це наступного разу.

Бесіда V

Георг: Отже, пане суддя, якщо я не помиляюся, ми зупинилися на питанні про право власності.

Амбруаз: Саме так. І мені дійсно дуже цікаво, як ви відстоюєте з точки зору справедливості і моральності свої ідеї насильства і грабежу.

Суспільство, в якому ніхто не може бути впевненим у недоторканності свого майна, перестає бути суспільством і стає зграєю вовків, завжди готових зжерти один одного.

Георг: А вам не здається, що саме в цьому стані і перебуває те суспільство, в якому ми сьогодні живемо? Ви звинувачуєте нас у прагненні до грабежу і насильства. Насправді ж саме власники постійно оббирають робітників і користуються плодами їхньої праці.

Амбруаз: Власники роблять зі своїм майном те, що їм здається найкращим. І вони мають на це право так само, як робітники можуть вільно розпоряджатися своїми руками. Господарі й робітники вільно домовляються про ціну роботи, а коли договір укладається не під примусом, скаржитися ні на кого. Благодійність може полегшити занадто великі нещастя, незаслужені страждання, але право повинно стояти непорушно.

Георг: Ну, прошу вас, не треба теревенів про вільний договір! Робітник змушений працювати, щоб не померти з голоду, і його свобода — свобода того подорожнього, який віддає свій гаманець розбійникам, що напали на нього, щоб тільки залишитися в живих.

Амбруаз: Можливо. Але ви не можете тільки з цієї причини позбавляти кожного можливості розпоряджатися своїм майном, як він забажає.

Георг: Своїм майном! Його майном! Але чому землевласник може сказати, що земля його? І чому та як капіталіст наважиться стверджувати, що знаряддя виробництва та інші багатства, створені спільними зусиллями людства, належать йому?

Амбруаз: Закон визнає за ним це право.

Георг: А! Якщо все питання тільки в законі, то розбійник з великої дороги міг би з таким самим успіхом довести, що він має право вбивати і грабувати. Для цього йому потрібно було б тільки навести якусь статтю закону, яка б визнавала за ним це право. Так саме і чинять панівні класи: їхні закони або закріплюють право на вже скоєні розкрадання, або дають надійний засіб здійснювати нові.

Якщо всі ваші «вищі принципи» ґрунтуються тільки на зведенні законів, то варто завтра оприлюднити закон про скасування приватної власності, і ви визнаєте за вищий принцип те, що називаєте сьогодні грабунком і крадіжкою.

Амбруаз: Але закон не повинен бути свавільним. Він повинен узгоджуватися з принципами права й моральності, а не випливати з неприборканої свавільності, інакше…

Георг: Не право створюється законом, а навпаки, закон випливає з права. А в такому випадку за яким правом закон забезпечує кільком особам володіння всіма існуючими багатствами, як природними, так і створеними працею, і чому ця меншість тримає у своїх руках всіх інших знедолених?

Амбруаз: Але цим правом, правом вільно розпоряджатися плодами своєї праці, повинна користуватися кожна людина. У людині з народження закладено це почуття і без нього немислима жодна цивілізація.

Георг: Ви вже починаєте захищати права трудящих! Браво! Але поясніть мені в такому випадку, чому той, хто працює, нічим не володіє, а той, хто нічого не робить, є власником майна?

Що власники грабіжники, — чи не є це логічним висновком з вашої теорії? Чи не вважаєте ви, що цілком справедливо, якщо їхні багатства відібрати у них і віддати законним власникам — трудящим?

Амбруаз: Якщо і є власники, які не працюють, то це тому, що вони працювали раніше або вони мудро зберегли і зуміли навіть пустити в оборот успадковане від предків.

Георг: Ви допускаєте, що робітник, який ледве-ледве зводить кінці з кінцями, може відкладати і накопичувати багатства?!

Ви добре знаєте, що справжнє походження багатства — це насильство, крадіжка, законне і незаконне розкрадання. Але припустимо, що якась людина заощадила дещо від своєї особистої праці: цілком справедливо, якщо вона скористається цими заощадженнями, коли хоче і як хоче. Але справа зовсім змінюється, коли починається те, що ви називаєте «пустити заощадження в оборот». Це вже означає змусити працювати інших і відбирати у них частину результату їхньої праці. Це означає скупити товари і продавати їх дорожче, ніж вони коштують. Це означає відібрати у інших можливість вільно працювати і примусити їх працювати за найнезначнішу винагороду. Це означає ще багато інших подібних речей, які не мають нічого спільного зі справедливістю, але які переконливо доводять, що власність, — навіть якщо вона не є результатом відкритого та очевидного грабунку, — ґрунтується на праці інших, яку власники так чи інакше використовують на свою користь. Ви вважаєте це справедливим, що людина, яка накопичила своєю працею або, кажучи по-вашому, своєю підприємливістю, невеликий капітал, отримує завдяки цьому можливість посягати на плоди праці інших людей? Більше того! Якщо вона заповідає всьому своєму потомству право жити, нічого не роблячи, за спиною тих, хто працює?

Невже ви вважаєте справедливим, що більшій частині людства судилося перебувати в злиднях і невігластві тільки тому, що кілька працьовитих і ощадливих людей — я кажу це, виходячи з вашої точку зору — накопичили капітали? Але я дуже грішу проти істини, припускаючи хоча б на одну хвилину, що власники — це трудящий народ або нащадки трудящих. Хочете, я розповім вам про походження багатств наших відомих мільйонерів? Як тих, що ведуть свій рід від давніх часів, так і вчорашніх вискочок?

Амбруаз: Ні, будь ласка, не будемо торкатися особистостей. Якщо й існують нечесно набуті багатства, це ще не привід для того, щоб заперечувати право власності. Минуле є минулим. Немає сенсу дошукуватися першоджерела несправедливості.

Георг: Добре, не будемо дошукуватися. Для мене це не важливо. Приватної власності не повинно бути, оскільки вона дає право й засоби експлуатувати працю інших і, все більше розростаючись, ставити масу людей у залежність від декількох осіб.

А, до речі, як ви виправдаєте приватне землеволодіння? Адже не можна сказати, що воно є результатом праці землевласника або його предків?

Амбруаз: Дуже просто. Необроблена, безплідна земля ніякої цінності не має. Людина займає її, удобрює, робить її родючою і, природно, має право на плоди, які без її праці не інсували б.

Георг: Дуже добре! Озвучене вами — це право працюючого на продукт його праці. Але це право втрачається, як тільки припиняється обробка землі. Чи не здається вам, що це так і повинно бути?

А як ви виправдаєте власників неозорих земельних угідь, які навіть за допомогою чужої праці ніколи ними не обробляються?

Як пояснити те, що абсолютно незаймані землі належать не всім, а тільки деяким?

Яка це праця, які докладені зусилля дають у подібних випадках право на власність?

Походження приватного землеволодіння так само, як і володіння іншими багатствами, засноване на насильстві. Це — істина, і пояснити це можна, тільки допустивши принцип: право ґрунтується на силі. А в такому випадку... горе вам, якщо одного прекрасного дня ви виявитеся найслабшими!

Амбруаз: Але, зрештою, ви втрачаєте з поля зору суспільну користь, неминучі потреби суспільства. Без права власності не було б забезпеченості, закономірності праці, і суспільство представляло би щось хаотичне.

Георг: Тепер ви говорите про суспільну користь?! Але в наших перших бесідах я тільки й говорив, що про шкоду, яка випливає для суспільства від приватної власності, і ви, не маючи сили довести її користь, взялися довести мені вищу справедливість принципів права, на яких власність заснована.

Я бачу, що вам сьогодні не вибратися із цього замкнутого кола. До того ж я поспішаю. Але ми ще обов'язково поговоримо.

Бесіда VI

Георг: Ви чули, що хтось розповів газеті про зміст нашої тодішньої суперечки і через це газету закрили?

Амбруаз: Невже?

Георг: Невже ви нічого не знаєте?! Я не можу зрозуміти, як ви, вважаючи себе правим, так боїтеся опублікування протилежних думок? У цій газеті і ваші, і мої аргументи були передані цілком точно. Замість того, щоб радіти, що публіка оцінить по справедливості підстави, на яких ґрунтується сучасний суспільний лад, і висміє марні нападки його противників, ви, навпаки, намагаєтеся заткнути людям пельки.

Амбруаз: Я тут ні до чого. Я не маю ніякого відношення до прокурорського нагляду. Я — представник суду.

Георг: Якщо це і так, ви все-таки колеги, з однієї грядки ростете. Можливо, моя розмова вам неприємна? Тоді скажіть мені... я піду, поговорю з кимось десь в іншому місці.

Амбруаз: Ні, ні, навпаки, я повинен зізнатися, що наша розмова мене дуже цікава. Нумо продовжувати! Що ж стосується заборони газети, я повідомлю про це прокурору. Як би там не було, чинний закон не дає нікому права позбавляти вас можливості висловлюватися.

Георг: Будемо продовжувати. Минулого разу, як я пам'ятаю, ви захищали право власності, спираючись насамперед на існуючий закон, тобто на звід законів. Потім ви посилалися на почуття справедливості і, нарешті, на суспільну користь.

Дозвольте мені викласти в кількох словах свій погляд на це питання. На мою думку, приватна власність несправедлива і аморальна, тому що вона ґрунтується або на грубій силі, або на обмані, або на узаконеній експлуатації праці інших. Вона наносить людству шкоду, оскільки ускладнює виробництво і використання землі для створення продуктів першої необхідності, яких потребує більшість людей. Вона шкідлива ще й з тієї причини, що доводить маси людей до злиднів і породжує ненависть, гнів, злочини і більшу частину зол, що гнітять сучасне суспільство. Ось чому я хотів би, щоб її не існувало, і щоб її замінив лад на основі суспільної власності, при якому всі люди отримали б, за умов справедливого розподілу праці, якомога більше життєвих благ.

Амбруаз: Їй-Богу, я не бачу, як логічно ви прийдете до цього?

Ви скасували право власності, тому що, на вашу думку, власність виникла з насильства та експлуатації праці інших. Ви сказали, що капіталісти розпоряджаються виробництвом виключно в своїх інтересах, а не бажають якнайповніше задовольнити потреби народу при найменших зусиллях працюючих. Більш-менш переконливо ви довели, що не повинно існувати права отримувати доходи з землі, яку не обробляєш своїми руками. Ви відкинули також право пускати в обіг свої власні гроші і отримувати користь, використовуючи їх на будівництво будинків і на інші види промисловості. На противагу праву власності, ви визнали право трудящого на продукт його особистої праці. Більше того, ви стали на захист його права. Одним словом, ви безповоротно засудили право приватної власності на землю і засоби виробництва, довели необхідність поділу землі і засобів виробництва між усіма, хто бажає ними користуватися. Але від цього ще далеко до комунізму. Приватна власність на продукти особистої праці повинна ж існувати, і якщо ви хочете, щоб ваш вільний робітник насолоджувався спокійною впевненістю в завтрашньому дні, без якої не може йти успішно ніяка робота, ви повинні ще визнати приватну власність на землю і засоби виробництва принаймні на той час, коли вони потрібні для працівника.

Георг: Непогано! Продовжуйте! Ви вже вдарилися в соціалізм. Ваша теорія не схожа з моєю, але, тим не менш, вона близька до соціалізму. Голова суду — соціаліст! Це цікаве явище!

Амбруаз: Ні, ні, я зовсім не соціаліст! Я лише хотів довести вам, що ви дарма називаєте себе комуністом, бувши не більше ніж прихильником давньої утопії поділу землі й майна. Тільки ви забуваєте, що подрібнення власності зробить неможливим будь-яке велике підприємство і приведе до загального зубожіння.


Георг: Звичайно, поділ майна не тільки вдарив би по виробництву, але, що ще гірше, у недалекому майбутньому привів би назад — до відновлення великих маєтків, до зубожіння мас, до злиднів і до можливості ще більшої експлуатації. Але справа в тому, що я не прихильник поділу майна. Я визнаю право працівника на продукт його праці лише як абстрактну формулу справедливості. На практиці ж це означає тільки те, що працю не слід експлуатувати і що всі мають працювати й користуватися плодами своєї праці згідно з загальним звичаєм. Не можна брати працівника як щось відокремлене від усього світу, що живе тільки в собі й для себе. На нього треба дивитися як на члена суспільства, який постійно обмінюється послугами з іншими працівниками і має узгоджувати свої права з правами інших. Урешті-решт, зовсім неможливо точно визначити, особливо за сучасних способів виробництва, яку частку праці вклав у продукт той чи інший працівник. Так само неможливо визначити, беручи до уваги різний рівень продуктивності кожного робітника чи цілої групи, яка доля праці припадає на їхню вправність та енергію, яка — на родючість ґрунту або якість інструментів, а яка — залежить від переваг чи труднощів певного соціального становища чи середовища. Точний облік трудового внеску кожного виробника не може бути основою для вирішення цього питання. Вважаю, його слід шукати в братньому порозумінні та солідарності.


Амбруаз: Але тоді свободи вже не буде.

Георг: Навпаки, тоді тільки й можлива свобода. Так звані ліберали називають свободою теоретичне абстрактне право робити що хочеш, і в них вистачає нахабства говорити, не червоніючи й на повному серйозі, що людина, яка помирає з голоду через те, що їй нічого їсти, має повну свободу їсти. Ми ж, напротивагу ним, називаємо свободою практичну можливість здійснювати наші бажання. І ця свобода, ця єдина справжня свобода, стає тим більш здійсненною, чим більше буде доброго порозуміння між людьми і чим сильніше буде розвинене між ними почуття взаємодопомоги.


Амбруаз: Ви сказали, що якби поділити майно, великі статки швидко відновилися б, і все повернулося б до того стану, що був до поділу. Чому?

Георг: Тому що від самого початку було б неможливо встановити для всіх абсолютну рівні умови: якість землі, наприклад, суттєво відрізняється. Одні землі дають багато врожаю і майже не потребують обробки, а інші — дають мало і вимагають вкладати в них купу зусиль та часу. Різні місцевості мають різні переваги й недоліки. Різниця у фізичних та розумових силах — також істотний чинник. Момент, коли у цьому суспільстві почався би поділ праці, став би сигналом відродження суперництва і боротьби: найкращі землі та найкращі знаряддя захопили би сильніші, розумніші чи спритніші люди, які відразу зайняли б привілейоване становище. Ці щасливці завдяки найелементарнішим перевагам, які я щойно назвав, переконалися б, що їхня вага зростає щодня. Такий дисбаланс сил і впливу поклав би початок новій експлуатації та експропріації, що, зрештою, знову привело б до буржуазного ладу.


Амбруаз: Але цьому можна було б протиставити закони, що визнавали б частку кожного невідчужуваною і створили б низку гарантій для слабких.


Георг: Ах, ви все ще вірите в рятівну силу закону! Недаремно ви належите до суддівського стану! Закони видають і скасовують на примху найсильніших. Ті, хто трохи сильніший за більшість, обходять закони. Ті ж, хто значно сильніший — просто скасовують їх і видають нові та вигідніші для себе.

Амбруаз: Ну, а як буде тоді за нового ладу, про який ви мрієте?


Георг: А за нового ладу боротьбу між людьми замінить згода і солідарність. Але щоб прийти до цього, насамперед треба знищити приватну власність.


Амбруаз: То ви серйозно — комуністи?! Все — для всіх, працюй, хто хоче, а хто не хоче — їж, пий і веселись! Яка щаслива країна! Яке чудове життя! Який будинок божевільних! Ха-ха-ха.

Георг: Я сумніваюся, що вам справді смішно, коли ви намагаєтеся захищати сучасний лад, заснований виключно на грубому насильстві! Так, добродію, я комуніст. Але, здається, у вас дуже дивні уявлення про комунізм. Наступного разу я постараюся просвітити вас. До побачення!

Бесіда VII

Амбруаз: Отже, ви обіцяли пояснити нам що, таке ваш комунізм.

Георг: Залюбки. Комунізм — це форма суспільної організації, за якої замість того, щоб намагатися захопити якомога більше благ цього світу, замість того, щоб тіснити й пригноблювати один одного, як це відбувається за теперішнього ладу, люди об’єднаються й укладуть взаємну угоду з метою забезпечити кожному якнайбільший добробут. Виходячи з принципу, що земля, копалини, усі природні ресурси, усі накопичені багатства та все створене працею минулих поколінь належать усім, люди за комуністичного ладу домовляться працювати спільно, щоби виробляти все необхідне для всіх.


Амбруаз: Я зрозумів. Ви хочете, як говорилося в брошурі, що була в мене під час процесу анархістів, щоб кожен працював за здібностями й споживав за потребами, або щоб кожен давав від себе, що може, і брав, що потребує . Чи не так?


Георг: Так, саме ці положення ми повторюємо частіше за інші. Але щоб ясно уявити собі комуністичне суспільство, як ми його розуміємо, треба насамперед добре засвоїти ці принципи. Звичайно, це не абсолютне право, яке давало б змогу кожному задовольняти всі свої потреби, оскільки потреби безмежні й зростають набагато швидше, ніж засоби їхнього задоволення, та й їхнє задоволення обмежене певним рівнем розвитку виробництва. Якби колективна праця не узгоджувалася з суспільною користю та йшла небажаним шляхом, задовольняючи надмірні бажання чи, краще сказати, забаганки окремих осіб, — це було б недоцільно і несправедливо. Так само не може бути й мови про витрачання всіх сил кожної людини на суспільне виробництво, бо виснаження людини працею до повної втрати сил заради повного задоволення всіх людських потреб було б рівнозначне її загибелі. Ми хочемо, щоб усім жилося якнайкраще, і щоб з найменшою затратою сил людина досягала найбільшого добробуту. Мені дуже важко точно змалювати вам, як практично здійсниться таке становище речей, та поки я й не вважаю це здійснення можливим. Але коли в суспільстві не стане ні жандармів, ні хазяїв, коли люди ставитимуться один до одного як брати й замість того, щоб експлуатувати один одного, будуть взаємно підтримувати й допомагати один одному, то тоді практичне здійснення нашого вчення не забариться. У кожному окремому випадку люди чинитимуть, як зуміють і як зможуть, поступово пристосовуючись, доки не досягнуть певного вдосконалення.

Амбруаз: Я зрозумів. Ви прихильник суспільних складів: усі займаються виробництвом речей за добровільно обраною спеціальністю. Тоді все вироблене відправляють до суспільних магазинів, і кожен бере потім те, що він потребує чи що йому до вподоби. Так?

Георг: Бачу, що ви всерйоз узялися за це питання і, слід гадати, читали матеріали нашого процесу уважніше, ніж зазвичай це робиться, коли посилають нас у тюрми. Правду кажучи, якби судді й поліцаї щоразу перечитували вилучену під час обшуків літературу, вони б чомусь таки навчилися! Але повернімося до нашої дискусії. Коли ми говоримо про комуністичну власність, то під нею ми маємо на увазі лише наше прагнення замінити теперішній торгашеський дух людською солідарністю. Однак саме це поняття не позначає конкретну форму соціальної організації. Можливо, ви зустрінете кількох наших товаришів, які вважають, що добровільна праця завжди буде такою плідною й різноманітні продукти накопичуватимуться в такій кількості, що вносити якийсь порядок у виробництво і споживання буде цілком зайвим. Але, на мою думку, це не так: як я вже казав вам, я вважаю, що потреб у людини завжди більше, ніж засобів їх задоволення, — і мене це радує, бо це — запорука прогресу. Я гадаю, що спочатку доведеться організуватися задля задоволення лише найнагальніших потреб і намагатися їх задовольняти з найменшою затратою людиських сил, а не займатися виробництвом наосліп, хай навіть із метою задовольнити всі можливі потреби, оскільки це було б відвертим марнотратством. Але повторюся ще раз: суть — у порозумінні між людьми, у точно встановленій чи тільки передбачуваній згоді, до якої вони неодмінно прийдуть, коли визнають рівність можливостей всіх і проймуться духом солідарності. Спробуйте осягнути дух нашого вчення й не намагайтеся занадто деталізувати його формули, які як в нашому русі, так і в інших, є лише певною манерою висловлювати свої прагнення — манерою стислою та різкою, але майже завжди не до кінця визначеною та точною.

Амбруаз: Але хіба ви не бачите, що комунізм заперечує свободу, не визнає людську особистість? Можливо, він і міг існувати на зорі людства, коли морально й розумово нерозвинений дикун не відділяв своїх інтересів від інтересів свого племені. Імовірно, він можливий у релігійному монастирі, що вимагає придушення людських пристрастей, прославляє підкорення особистості громаді й послух чеснотам та обов’язкам. Але в сучасному суспільстві, в умовах розквіту цивілізації, яка створена в результаті вільної діяльності незалежних особистостей, що шанують свободу як найвище благо, комунізм, якби він не був нездійсненною мрією, був би поверненням до варварства. Будь-яка самодіяльність була б паралізована і будь-яке прагнення випередити інших, виявити свою індивідуальність було б придушене в зародку…


Георг (перебиваючи Амбруаза): І так далі і тому подібне... Не марнуйте вашого красномовства! Ці стереотипні доводи мені давно відомі! Усе це — не більше, ніж фразеологія! Безсоромна та безстидна брехня! Свобода та індивідуалізм людини, що помирає з голоду! Яка жорстока іронія! Яке нагле лицемірство! Ви захищаєте суспільство, в якому більшість людей живе на рівні тварин. Суспільство, де трудівник помирає в злиднях, де діти гинуть тисячами й мільйонами від поганого харчування та нестачі догляду, де жінки звертаються до проституції, щоб не вмерти з голоду. Суспільство, де панує неуцтво, де навіть талант мусить продавати свої знання й брехати, щоб мати можливість бути ситим. Суспільство, де ніхто не може покластися на завтрашній день..! І ви смієте говорити про свободу та індивідуалізм?! Хіба що тільки для вас, для маленької купки привілейованих, існують свобода й можливість розвинути свою індивідуальність... але й ви — жертви того ладу, де боротьба людини з людиною отруює все життя... І ви виграли б, якби жили в солідарному суспільстві, де кожен живе один з одним як рівний серед рівних, як вільний серед вільних. Як ви тільки можете стверджувати, що солідарність суперечить свободі та розвитку індивідуальності?! Коли ми говоритимемо про родину — а ми поговоримо про неї колись — ви не забаритиметеся заспівати один зі своїх хвалебних гімнів цій інституції. Так от, між членами родини, принаймні такої родини, яку пропагують, але якої в дійсності не існує, — панує любов і злагода. Чи станете ви стверджувати, що брати й сестри були б більш вільні й краще розвивали б свою індивідуальність, якби замість того, щоб бажати одне одному добра й працювати у взаємній згоді задля спільного блага, почали би красти одне в одного й ненавидіти одне одного?!

Амбруаз: Але щоб керувати комуністичним суспільством, створеним на подобу родині, довелося би запровадити виняткову централізацію, залізний деспотизм, необмежену владу держави. Уявляєте, яким ярмом лягла б на країну влада, у руках якої зосередилося б усе суспільне добро й яка вказувала б кожному, де йому працювати та скільки споживати?

Георг: Звісно, якби комунізм був таким, як ви його розумієте, або таким, як його уявляють соціал-демократи, він неминуче привів би до тиранії та реакції. Але комунізм, до якого ми прагнемо, не має нічого спільного з цими уявленнями. Комунізм, якого ми хочемо досягти, має бути вільним, безначальним або ж «анархічним» комунізмом, якщо вас не лякає це слово. Ми хочемо, щоб люди без примусу встановили комунізм, розпочавши із вільних союзів окремих осіб і перейшовши поступово до утворення вільних федерацій союзів, що розширюватимуться дедалі більше, доки все людство не зіллється в єдиний союз, що ґрунтуватиметься на кооперації та солідарності.

І оскільки такий комунізм встановиться вільно, він має й підтримуватися вільно — волею тих осіб, які його створили.

Амбруаз: Але ж щоб це стало можливим, треба всіх людей обернути на ангелів. Усі повинні стати альтруїстами! А людина за своєю природою егоїстична, зла, лицемірна і ледача.


Георг: Звичайно, комунізм передбачає певний вищий рівень морального розвитку людства і ясне усвідомлення взаємних інтересів, що слугують чинником зникнення лютої ворожнечі. Але це зовсім не так неможливо, як ви думаєте! І навіть тепер такі взаємини між людьми — звичайне, нормальне явище. 

Якщо в умовах сучасного суспільного ладу, в основі якого лежить постійний антагонізм і ворожнеча між класами й окремими особами, існують спільноти, які за своєю суттю прямо протилежні зграї вовків, що пожирають одне одного, то вони існують саме завдяки природженому людині суспільному інстинкту, який щомиті проявляється в тисячах прикладів співчуття, відданості та самопожертви, до яких ми настільки звикли, що навіть не замислюємося над ними. Людина за своєю природою і егоїст, і альтруїст водночас. Якби вона не була егоїстом, тобто не мала інстинкту самозбереження,а отже не могла б існувати як індивід. Якби вона не була альтруїстом, тобто ніколи не проявляла схильності жертвувати собою заради інших, що насамперед проявляється в любові до свого потомства, вона не могла б існувати як рід і не могла б жити суспільним життям. Сучасний лад не дає можливості одночасного задоволення егоїстичних і альтруїстичних почуттів, які однаково властивих людині. Ось чому тепер ніхто не може повністю задовольнити свої потреби, навіть ті, хто займає привілейоване становище. Навпаки, комунізм є саме таким устроєм суспільного життя, за якого егоїзм і альтруїзм не входять у фатальне протиріччя. Людина не може не прагнути до цього ладу, бо тільки за нього стане можливим гармонізувати власне щастя зі щастям інших.

Амбруаз: Не бажати цього неможливо. Усе це прекрасно. Але чи всі захочуть добровільно підкоритися зобов’язанням, які накладає комуністичний лад? Якщо деякі не захочуть, наприклад, працювати?.. Ви мені, певно, скажете, що праця — це органічна потреба, від якої люди отримують природнє задоволення, і що всі наперебій поспішатимуть насолодитися цим задоволенням якнайбільше, адже у вашій уяві все влаштовується так, як вам заманеться!

Георг: Я цього не казав би, хоча багато хто з моїх товаришів так і думають. На мою думку, якщо в чомусь і є органічна потреба та задоволення, то це у русі, у діяльності — як м’язовій, так і нервовій. Праця ж — це дисциплінована діяльність, об’єктивна мета якої лежить поза організмом, і я чудово розумію, що можна надавати перевагу приємній вправі, наприклад, верховій їзді, над обов’язковою працею, як-от саджання капусти або замішування вапна. Але я впевнений, що людина швидко пристосується до нових умов і знайде засоби досягти поставленої мети. Оскільки людям потрібно виготовляти життєво необхідні продукти й ніхто не зможе примусити інших працювати на себе, то люди усвідомлять неминучість активної залученості до суспільно корисної праці і нададуть перевагу саме тій організації, за якої праця буде найменш обтяжливою і водночас найпродуктивнішою — саме комунізму. При цьому слід мати на увазі, що за комунізму самі робітники будуть організаторами й розпорядниками праці, і, саме собою зрозуміло, в їхніх інтересах зробити працю приємнішою та легшою. Зауважте також, що в комуністичному суспільстві природно виникне громадська думка, яка осудить дармоїдство як щось шкідливе для суспільства й ганебне для людини, і людям, якщо тільки їхня схильність до дармоїдства не буде наслідком хвороби, доведеться розплачуватися за цю схильність надто дорогою ціною — суспільним презирством, яке навряд чи знайдеться багато охочих терпіти. У всякому разі, їх буде небагато, щоб це могло завдати суспільству відчутної шкоди.

Амбруаз: Але припустимо, що, попри ваші оптимістичні прогнози, тунеядців у вашому суспільстві все ж буде багато. Що ви тоді робитимете? Ви ж не будете застосовувати до них репресій? У такому разі, чи не простіше залишити на своїх місцях тих, кого ви називаєте буржуа?


Георг: Різниця величезна, бо тепер буржуа не тільки відбирають у нас левову частку того, що ми виробляємо, а й перешкоджають нам виробляти необхідні для нас продукти з найменшою затратою сил. Урешті-решт, немає жодної потреби годувати дармоїдів, особливо якщо їх виявиться так багато, що вони могли б зашкодити суспільству. Тим більше, що ледарство і звичка жити за рахунок інших за асоціацією ідей можуть зародити в них ідею влади. Комунізм є вільною угодою: з тими, хто її не прийме або, прийнявши, порушить добровільно взяті на себе зобов’язання, перестануть співпрацювати.


Амбруаз: Але тоді виник би новий клас знедолених?


Георг: Аж ніяк. Кожен має право на землю, на знаряддя праці й на всі переваги, якими користується людина в цивілізованому суспільстві. Якщо хтось не захоче брати участі в комуністичному суспільстві й не візьме на себе зобов’язань, які воно накладає, — це його справа. Він улаштується як йому заманеться: сам або зі своїми однодумцями, якщо такі знайдуться. А якщо, влаштувавшись інакше, він не почуватиметься задоволеним, це доведе йому переваги комунізму й змусить приєднатися до комуністів.


Амбруаз: Отже, кожен буде вільним у тому, аби приймати чи не приймати комунізм?


Георг: Звичайно, кожен, яким би не був його свіотгляд, матиме ті самі права на природні багатства і на багатства, здобуті працею минулих поколінь, які матимуть і комуністи. Чорт забирай! Хіба я не повторюю вам увесь час про вільну угоду, про вільний комунізм? Не можна було б і говорити про свободу, якби не існувала ця альтернатива.


Амбруаз: То ви не хочете нав’язувати силою свої ідеї?

Георг: Ви з глузду з’їхали! Не за жандармів же ви нас маєте!

Амбруаз: Прекрасно. Ну, а для завоювання своїх прав ви не проти застосувати насильство?

Георг: Про це я промовчу, щоб не дати вам матеріалу для обвинувачувальної промови на найближчому процесі анархістів. Однак не приховаю, що коли народ усвідомить свої права й захоче покінчити зі старим ладом... ви ризикуєте зазнати деяких неприємностей. Утім, усе залежатиме від сили опору, який ви виявите. Якщо поступитеся по добрій волі — все обійдеться тихо. Якщо ж опиратиметесь, то тим гірше для вас... До побачення!

Бесіда VIII

Амбруаз: Знаєте, що більше я думаю про ваш вільний комунізм, то більше переконуюся, що ви дивовижно оригінальні.

Георг: Чого це?

Амбруаз: Бо ви весь час говорите про працю, добробут, солідарність та інші речі, але жодним словом не обмовилися про уряд. Яким він буде? Хто його обере? Якими засобами він розпоряджатиметься, щоб примусити підкорятися законові й карати порушників закону? Як будуть влаштовані рівні влади: законодавча, виконавча й судова?

Георг: Усі ваші рівні влади нам ні до чого. Ми не хочемо уряду.

Амбруаз: То як же не сказати, що ви — оригінальні! Я ще розумію комунізм або, краще сказати, допускаю, що він має великі переваги в державі, де все добре організовано освіченим урядом, у руках якого була би сила вселити всім повагу до закону. Але без уряду та законів запанує неймовірний хаос!

Георг: Я передбачав таку реакцію. Колись ви були проти комунізму з тієї причини що, як казали ви, потрібен централізований і сильний уряд. Тепер, коли йдеться про суспільство без уряду, ви не проти визнати комунізм, аби ним керувала сильна влада. Свобода — ось що, зрештою, найбільше лякає вас.

Амбруаз: Так чи інакше, справедливо одне: без уряду суспільство існувати не може. Як ви уявляєте життя без будь-яких правил і норм? Коли один тягтиме вправо, другий — вліво, то віз або не зрушить з місця, або зовсім перекинеться.

Георг: Але я й слова не казав вам про правила й норми. Я сказав, що ми не хочемо уряду, а під урядом я розумію владу, яка встановлює закони й примушує виконувати їх.


Амбруаз: Але якщо цей уряд обраний народом і виражає його волю, то чого ж іще бажати?

Георг: Це неправда. Колективна народна воля — лише абстрактне поняття, а не реальність. Суспільство складається з індивідів, а різні індивіди мають тисячі різних бажань, що вічно змінюються залежно від темпераментів і випадковостей життя. Вимагати від них за допомогою чарівних маніпуляцій з виборчою урною підкорюватися загальній волі, яка начебто однаково виражає всіх — це чистісінький абсурд. Що може бути безглуздішим, ніж коли одна людина каже іншій: «Виконуй мою волю в усіх випадках, які трапляться тобі протягом трьох років». Чи може навіть сама людина передбачити, якою буде її воля та думка в різних обставинах? Як же народ може покласти на кого би то не було виконання своєї волі, коли навіть у момент вручення повноважень виборці зазвичай не згодні між собою? Згадайте тільки, як відбуваються вибори. І я маю на увазі вибори за загального, рівного й виборчого права в вільному, свідомому та інтелігентному середовищі. Наприклад, ви подаєте голос за того, кого вважаєте найбільш здатним діяти в ваших інтересах і згідно з вашими переконаннями. І цього вже надто багато, бо у вас стільки ідей, стільки різних інтересів, що знайти іншу людину, яка завжди й у всьому думала б так само, як й ви, надзвичайно важко. Але невже керуватиме вами саме той, за кого ви голосували? Нічого подібного. У дев’яти випадках із десяти ваш кандидат може не бути обраний, і тоді ваша особиста воля зовсім не братиме участі у згаданій народній волі. Але припустімо навіть, що він буде обраний. Чи дійсно керуватиме він вами? Наївна мрія. Він буде лише одним із багатьох, і вами фактично вами керуватимуть особи, яким, може, ви ніколи не дали б таких повноважень. Ця більшість (члени якої отримали стільки різних і суперечливих повноважень, або, краще сказати, загальне повноваження діяти без визначених вказівок), не маючи фізичної можливості вловити неіснуючу загальну волю й задовольнити всіх, буде наводити порядок на власний розсуд або, що ще гірше, за розсудом небагатьох, які випадково підкорили своїй волі цю більшість. Отож забудьте легенду про уряд, що виражає народну волю. Звісно, є питання загального порядку, в яких у певний момент увесь народ поділятиме одну думку. Але навіщо тоді уряд? Якщо всі переконані в необхідності щось здійснити, то нехай самі це і роблять.

Амбруаз: Але зрештою, ви визнаєте, що потрібні певні життєві правила, норми. Хто їх установить?

Георг: Самі зацікавлені особи — ті, хто житимуть за цими правилами й нормами.

Амбруаз: Але якою ж буде функція цих норм?

Георг: Ніякою. Зрозумійте, йдеться про норми, які люди вільно приймають і вільно виконують. Не плутайте норми, про які я кажу, що виникають природньо з почуття солідарності та прагнення до спільної мети, із законами, які вигадують користолюбці або дурні й силоміць примушують виконувати. Ми відкидаємо закони й визнаємо лише вільну угоду.

Амбруаз: А якщо хтось порушить цю угоду?

Георг: Чому ж йому її порушувати, коли ця угода — в його інтересах? А якщо й справді з’ясується, що поспішно укладена угода порушує чиїсь інтереси, то це тільки доведе, що вона не підходить для цієї особи й що її слід змінити. Хай там що, але врешті-решт все налагодиться, оскільки в інтересах людей влаштувати суспільство так, щоб у ньому не було незадоволених.

Амбруаз: Чи не буде це поверненням до первісної суспільної організації, за якої кожен сам задовольняв усі свої потреби і де зв’язок між членами суспільства обмежувався елементарними й поверховими відносинами?

Георг: Аж ніяк. Оскільки різноманітність і складність відносин даватимуть у результаті якнайбільше моральне та матеріальне задоволення, остільки ми намагатимемося довести цю різноманітність і складність до крайніх меж.

Амбруаз: Але тоді нам доведеться обрати представників, чий обов'язок полягатиме в встановленні угод.

Георг: Звісно. Але не думайте, що функції цих представників збігатимуться з функціями буржуазних урядів. Буржуазні уряди видають закони й вимагають їх виконувати, тоді як у вільному суспільстві повноваження, надані певним особам, накладатимуть на них лише тимчасові обов’язки керувати відповідною організацією, але не даватимуть їм ані крихти влади, ані будь-якого особливого винагородження. Також зазначу, що виконання рішень представниками завжди залежатиме від волі тих, хто їх обрав.


Амбруаз: Але звідки вам знати, що всі й завжди будуть однаково солідарні? Що, як знайдуться люди, яким ваш суспільний лад не сподобається? Що ви робитимете з ними?


Георг: Ці люди зможуть влаштуватися так, як їм видається найкраще. І тоді ми укладемо з ними угоду, щоб ми взаємно не завдавали одне одному неприємностей.

Амбруаз: Ну, а якщо вони захочуть вам заважати?


Георг: Тоді ми оборонятимемося.


Амбруаз: Але щойно виникне потреба в самозахисті, то зараз же постане питання про встановлення уряду.

Георг: Безперечно, така небезпека існує. Саме тому я особливо підкреслюю, що анархічне вчення можливо здійснити в житті лише тоді, коли буде усунено основну та фатальну причину всіх людських зіткнень: приватну власність. Ось чому, будучи анархістом, я водночас і комуніст. Було би марно намагатися встановити анархічний лад уже тепер, залишивши недоторканою приватну власність та інші з нею пов'язані соціальні установи. Подібна спроба ввергла би суспільство в такий хаос громадянської війни, що всі зустріли б як визволення будь-який уряд, який почав би стверджувати, що він здатний відновити мир, хай яким деспотичним він сам не був би.

А якщо й після того, як приватна власність перейде у спільне надбання, можливі якісь конфлікти, то їх буде легко усунути, оскільки всім стане очевидно, що згода веде до спільного блага.

Зрештою, суспільні інституції відображатимуть характер і культуру тих людей, що їх установили. Одні варті інших. І оскільки анархізм — це ніщо інше, як вільна угода, то він можливий лише тоді, коли люди зрозуміють вигоди взаємодопомоги та прийдуть до солідарності.

Ось для чого нам потрібна пропаганда.

Бесіда IX

Амбруаз: Дозвольте я знову повернуся до теми комуністичного анархізму. Відверто кажучи, я так і не можу її переварити.

Георг: Ще б пак! Для людини, яка прожила все життя серед томів про закони та жандармів, які оберігають привілеї уряду та права власників, суспільство без держави, без приватної власності, суспільство без бунтівників і жебраків, яких треба засилати на каторгу, здається чимось таким, що впало з Місяця. Але якщо ви хочете бути неупередженим, якщо ви докладете зусиль, щоб подолати звичний хід ваших думок, і якщо побажаєте обміркувати речі без упереджень, ви легко переконаєтеся, що якщо мета будь-якого суспільства полягає в досягненні найбільшого добробуту його членів, то анархічний комунізм і є саме тим рішенням, до якого люди неминуче мають прийти. Навпаки, якщо ви вважаєте, що суспільство існує для того, щоб відгодовувати кількох нероб коштом інших, тоді…

Амбруаз: Ні, ні, я саме вважаю, що суспільство має на меті створення спільного блага. Але все ж я не можу погодитися з вашою системою. Я чесно намагаюся стати на вашу точку зору, але ваші висновки дуже утопічні, дуже…

Георг: Але який саме пункт у моєму викладі ви вважаєте незрозумілим чи неприйнятним?

Амбруаз: Чесно кажучи... я й сам не знаю... уся система... Якщо залишити осторонь питання права, в якому ми порозумітися не можемо, і припустити, що, як ви стверджуєте, усі будуть рівною мірою користуватися наявними багатствами, я допускаю, що комунізм — найпростіший і, мабуть, найкращий соціальний лад. Але що мені здається абсолютно неможливим — так це суспільство без уряду.

Ви кладете в основу вашої соціальної системи вільні союзи громадян?

Георг: Так, саме союзи без будь-якого примусу.

Амбруаз: І в цьому ваша основна помилка. Суспільство передбачає ієрархію, дисципліну, підпорядкування окремої особи громаді. Без авторитету влади суспільство неможливе.

Георг: Якраз навпаки! У точному сенсі слова суспільство може існувати лише серед рівних. А рівні зазвичай не прагнуть пригноблювати одне одного, а навпаки — укладають угоди, якщо бачать у цьому взаємну користь. Відносини ж, в основі яких лежить підпорядкування одних верств суспільства іншим, — це ніщо інше, як відносини між рабами і господарями. І ви, сподіваюся, не станете заперечувати, що раб — це такий самий товариш своєму панові, як кінь або корова їхньому власникові.

Амбруаз: І ви серйозно вірите, що можливе таке суспільство, де кожен робить, що хоче?

Георг: Авжеж, за умови, що люди захочуть жити в суспільстві і дотримуватимуться необхідних умов соціального життя.

Амбруаз: А якщо не захочуть?

Георг: Тоді суспільство неможливе. Але оскільки людина — принаймні сучасна людина — може тільки в суспільстві знайти задоволення своїх матеріальних і моральних потреб, то було б дивно припускати, що вона відмовиться від того, що слугує для неї необхідною умовою життя і добробуту.

Людям найважче дійти згоди в абстрактних суперечках. Але щойно доходить до справи, однаково необхідної всім і такої, що не терпить зволікань,тоді негайно встановлюється цілком задовільна згода. Як тільки люди переконаються, що ніхто не може підкоряти собі інших і примушувати їх діяти так, як йому хочеться, — одразу зникне впертість і самолюбство, усі стануть поступливими. У такому випадку суспільні справи швидко підуть на краще — до спільного блага.

Це зрозуміло: уся людська суть — у людській волі. Для нас уся задача полягає в тому, щоб змінити цю волю, змусивши людей зрозуміти, що, ведучи постійну боротьбу один з одним, ненавидячи й експлуатуючи один одного, вони багато втрачають, і спонукати їх до суспільної організації, що ґрунтується на взаємодопомозі та солідарності.

Амбруаз: У такому разі вам доведеться відкласти соціальний переворот аж до того часу, поки всі не оцінять у належний спосіб переваги анархічного комунізму і не забажають його впровадити?

Георг: О ні! Дуже «розумними анархістами» б ми були, як би так думали! Переважно воля окремих індивідів визначається навколишнім середовищем, і, вірогідно, доти, доки існуватимуть сучасні умови, більшість людей і надалі вважатиме, що суспільство не може бути влаштоване інакше, ніж воно є.

Амбруаз: То що ж ви збираєтеся робити?

Георг: Коли нас буде достатньо багато, ми впровадимо комунізм і анархізм у наші взаємини. І ми впевнені, що як тільки інші побачать, як добре нам живеться, вони негайно зроблять те саме, що і ми. А якщо ми не зможемо здійснити комунізм і анархізм, ми працюватимемо над тим, щоб змінити соціальні умови так, щоб спрямувати волю людей у бажаному напрямку.

Зрозумійте: йдеться про взаємний вплив соціального середовища на волю індивідів і, навпаки, волі індивідів на соціальне середовище. Ми робимо і будемо робити все, що неухильно веде до окресленого ідеалу.

Ми не хочемо насильства над чиєюсь волею — це ви мусите осягнути. Але ми не хочемо також, щоб хтось насилував нашу волю чи волю народу. Ми повстаємо проти тієї меншості, яка силою експлуатує і пригноблює народ. Але щойно свободу буде здобуто як для нас, так і для всіх інших, щойно продукти харчування, житло, одяг, земля та знаряддя праці стануть надбанням усіх, то надалі для всебічного здійснення наших ідей ми користуватимемося виключно силою слова і впливом прикладу.

Амбруаз: Похвальні наміри! І ви думаєте таким шляхом прийти до суспільства, яке управлятиметься просто єдиною згодною волею своїх членів? Це вже, можна сказати, безпрецедентний випадок!

Георг: Аж ніяк, оскільки такі прецеденти трапляються на кожному кроці, якщо тільки уважніше придивитися до характеру відносин між рівними членами суспільства. Звичайно, взаємна солідарність не може бути керівним началом у відносинах між завойовниками та поневоленими, експлуататорами та експлуатованими. У деспотичних державах, де всі піддані живуть життям лише стада тяглової і різної худоби, чиє існування зводиться до служби елітам, ніхто не має вільний, окрім володаря... а також тих, кого він потребує, щоб утримувати цю масу підкореною. Але тією мірою, як унаслідок прогресу культури дедалі більша кількість елементів вирізняється з гущі народної маси і постає значний панівний клас, серед його членів дедалі більше укорінюється тенденція добровільно йти назустріч інтересам людей свого класу. Та сама тенденція, у міру пробудження самосвідомості, поширюється й серед поневолених, так що нині добра половина соціальних відносин — як у панівному класі, так і в підлеглому — ґрунтується на добровільній і часто несвідомій угоді між окремими особами. І без будь-якого втручання закону та примусової влади люди в переважній більшості своїх вчинків керуються звичкою зважати на вимоги честі, необхідність стримати дане слово, страх громадської думки, почуття порядності, любов, симпатію та нарешті — правила ввічливості. Потреба в законах і уряді постає лише тоді, коли йдеться про відносини між панівними класами та поневоленими. Знищіть поділ суспільства на класи, зробіть так, щоб не було панів, які насолоджуються життям, і рабів, яких потрібно тримати в кайданах, — і державний механізм з його законами, солдатами, поліцейськими, суддями тощо втратить будь-яке право на існування.

Адже й тепер люди одного класу, що обертаються в одному товаристві, навіть при гострих конфліктах соромляться кликати полісмена чи подавати скаргу до суду.

Амбруаз: Але у вашому негативному ставленні до держави ви зовсім забуваєте про її культурні функції, як-от: освіта, турбота про народне здоров’я, захист особистої недоторканності громадян, організація громадських робіт тощо. Ви ж не станете стверджувати, що все це даремне або навіть шкідливе.

Георг: Ну, якщо взяти до уваги, як ваша держава виконує ці культурні функції, то не залишиться нічого іншого, як побажати їй якомога швидше зникнути з лиця землі. Та й до того ж, зрештою, це експлуатовані трудівники виконують усі ці справи, а держава, вважаючи себе розпорядником, обертає їх на інструменти власного панування й користується їхньою працею на користь правлячої еліти і власників.

Освіта поширюється й без допомоги держави, якщо в народу є бажання вчитися і є вчителі, здатні навчати. Народне здоров’я буде квітнути лише тоді, коли народ ознайомиться з правилами гігієни і зможе застосувати їх на практиці, а також якщо є лікарі, здатні лікувати людей. Життя громадян буде в безпеці тоді, коли люди звикнуть дивитися на людське життя і свободу як на щось святе і коли... не буде ні суддів, ні поліцейських, які подають іншим людям приклади жорстокості й насильства. Громадські роботи організовуватимуться й самим народом, коли в них виникне потреба.

Держава нічого не створює: навіть доведена до досконалості, вона — зайва установа, яка марно розтринькує народні сили. Але... якби лише вона була зайвою!

Амбруаз: Досить. Вважаю, що ви висловилися досить докладно. Але мені ще треба в усьому цьому розібратися.

А тепер мені хотілося б почути вашу думку про сім’ю, про емансипацію жінок, про право батька на своїх дітей, про злочини та покарання. І тоді, сподіваюся, я матиму повне й цілісне уявлення про цей соціалізм або цей комуністичний анархізм, як ви його називаєте.

Насамкінець, думаю, ви не відмовитеся ознайомити мене з тими практичними засобами, за допомогою яких ви сподіваєтеся досягти бажаних результатів?

Георг: Із задоволенням. Але це — наступного разу, бо наразі мені треба йти. До побачення!

Бесіда X

Амбруаз: Поговорімо тепер про сім’ю. Ось ви запроваджуєте спільне користування всім. А щодо жінок, то ви тут теж застосуєте принцип спільного користування і влаштуєте величезний гарем, чи як?

Георг: Послухайте! Якщо ви хочете говорити зі мною серйозно, то не жартуйте так плоско й грубо! Питання, якого ви торкнулися, надто серйозне й не терпить вульгарних дотепів.

Амбруаз: Але... але я серйозно питаю: що ви робитимете з жінками?

Георг: Даруйте, але мене вражає, як ви не розумієте, яку нісенітницю ви городите. Спільне користування жінками! Але чому ви не говорите про спільне користування чоловіками? Утім, зрозуміло: бувши під впливом усталених помилкових уявлень, ви дивитесь на жінку як на істоту нижчу, що створена тільки для того, щоб прислуговувати і бути засобом насолоди для свого повелителя. Ось чому ви говорите про неї як про річ і вважаєте можливим визначати замість неї її сенс існування так само, як визначають функцію якої-небудь речі. Але для нас жінка — це передусім людина, яка рівна нам, і яка тому повинна користуватися тими ж правами і тими ж засобами існування, що й чоловік. Звідси випливає, що саме ваше запитання «Що ми робитимемо з жінками?» абсурдне. Можна запитати: «Що робитимуть жінки?». На це я вам відповім: вони робитимуть те, що захочуть. Вони потребують, як і всі люди, спілкування з іншими, і вони, як і всі інші, вступатимуть у ті чи інші угоди з однодумцями — як з чоловіками, так і жінками — для досягнення найбільшого добробуту для себе і для інших.

Амбруаз: Отже, ви передусім визнаєте жінку цілком рівною чоловікові. Однак багато вчених, посилаючись на анатомічну будову мозку та фізіологічні функції жіночого організму, стверджують, що жінка за природою нижча за чоловіка.

Георг: Знаємо ми цих учених! Що б ви не вигадали, завжди знайдеться учений, на якого можна послатися. Дійсно, деякі вчені визнають, що жінка нижча за чоловіка, але водночас є й інші, які, навпаки, стверджують, що природні дані й здатність до розвитку однакові у чоловіка й жінки. А якщо у сучасному світі жінки в більшості випадків менш інтелігентні, ніж чоловіки, то це залежить від виховання або від середовища. Мало того: лише варто пошукати і ви знайдете вчених, принаймні вчених жінок, які більш-менш обґрунтовано доводять, що чоловік — істота нижча, покликання якого полягає в матеріальній підтримці жінки та наданні їй можливості безтурботно здійснювати своє призначення: продовжувати людський рід. Я знаю, що ця теза поширена в Америці.

Але такі балачки не проливють достатньо світла. Усі подібні теоретичні мудрування нітрохи не розв'язують поставлене питання, оскільки його можна вирішити лише на практиці. Дайте жінці всі засоби й повну свободу розвиватися, і тоді результат буде таким, яким і має бути. Факти доведуть, хто більш інтелігентний: жінка чи чоловік. Наука скористається досвідом, і лише після цього, спираючись на достатню кількість перевірених фактів, зможе дати своє неупереджене рішення.

Амбруаз: А як ви ставитеся до різниці у природних здібностях окремих осіб?

Георг: Якими б не були природні здібності тієї чи іншої людини, вони не повинні давати право на виключні привілеї. У природі не знайти двох однакових індивідів. Але ми вимагаємо соціальної рівності для всіх, тобто щоб умови і засоби розвитку були однаковими для всіх. І ми віримо, що ця рівність не лише відповідає почуттю справедливості та міжлюдської любові, але й сприяє взаємній вигоді як сильних, так і слабких.

Серед чоловіків також спостерігається значна різниця у розумових здібностях, але з цього ще не випливає, що розумні мають більше прав, ніж посередні. Дехто, наприклад, стверджує, що блондини обдарованіші за брюнетів, або що довгоголові раси вищі за круглоголові. Ці питання, бувши науково розроблені, можуть мати значний теоретичний інтерес, але за сучасного розвитку почуття справедливості було б безглуздо вимагати, щоб блондини й довгоголові користувалися більшими правами, ніж брюнети й круглоголові, або навпаки. Чи не так?

Амбруаз: Так, це правда. Але повернімося до питання про сім’ю. Ви хочете її повністю знищити чи лише побудувати на інших засадах?

Георг: Торкаючись теми сім’ї, треба насамперед мати на увазі, що воно охоплює три аспекти відносин: економічні, статеві і відносини між батьками та дітьми.

Само собою зрозуміло, що в економічному плані сім’я втратить своє значення і фактично перестане існувати, коли буде знищено приватну власність, а отже й право спадкування. У цьому сенсі сім’ї вже не існує серед пролетаріату, тобто більшості населення.

Амбруаз: Ну, а в статевих відносинах? Ви, звичайно, визнаєте лише вільне кохання і…

Георг: А ви — прихильник кохання за примусом?

Дійсно, у сучасному суспільстві на кожному кроці можна зустріти вимушене співжиття, удаване, фальшиве кохання, нав'язане насильством, користю або страхом громадської думки. Не важко зустріти чимало чоловіків і жінок, які зберігають шлюб через релігійне чи моральне переконання. Однак справжнє кохання можливе і зрозуміле лише тоді, коли воно вільне.

Амбруаз: Це правда. Але якщо кожен буде піддаватися першій примсі, яку нашепоче амур, тоді моралі треба буде сказати «Прощавай!» — і весь світ перетвориться на публічний дім.

Георг: Де ж ви бачите ту моральність, якої боїтеся втратити?

Легковажні зв’язки, брехня у всіх видах, довго приховувана ненависть, чоловіки, що вбивають своїх жінок, жінки, що отруюють своїх чоловіків, дітовбивства, діти, які ростуть серед сімейних скандалів і чвар... — ось плоди буржуазних сімейних установ. Сучасне суспільство справді є публічним домом, де жінки, щоб прогодувати себе, нерідко змушені вдаватися до проституції — або явної, або замаскованої, яка ховається під виглядом шлюбу за розрахунком, в якому жінка за стіл і квартиру віддається чоловікові, до якого, у найкращому разі, вона байдужа, а найчастіше — відчуває органічну огиду.

Дайте всім можливість матеріально забезпеченого і незалежного життя, дайте жінці повну свободу розпоряджатися собою, знищіть релігійні та інші забобони, які часто служать як для чоловіків, так і для жінок джерелом різного роду негідних компромісів, і побачите, як стосунки між чоловіками і жінками почнуть регулюватимуться виключно взаємною симпатією та схильністю. І подивитеся тоді чи буде там піднесене романтичне кохання на все життя, чи, навпаки, будуть одні миттєві чуттєві захоплення. Однак це вже питання особистого темпераменту.

Амбруаз: Але, врешті-решт, ви самі хто: прихильник постійного чи тимчасового союзу? Ви хочете окремих пар чи численних й різноманітних статевих відносин? Чи того й того?

Георг: Повторюю: ми хочемо одного, а саме — свободи почуттів. Конкретні прояви цих почуттів стосуються лише осіб, які їх переживають.

Досі у всі часи та в усіх народів статеві союзи виникали зазвичай під тиском грубого насильства економічної необхідності, релігійних забобонів або велінь закону, так що майже немає жодних даних для вирішення питання, в яку форму виллються статеві відносини, що були звільнені від усякого стороннього тиску, та яка форма співжиття найкраще відповідатиме фізичному і моральному благу окремої людини та роду.

Зрозуміло, що зі знищенням назавжди тих умов, які нині роблять взаємини між чоловіком і жінкою штучними і вимушеними, сама собою встановиться та справжня статева гігієна і статева мораль, з якою рахуватимуться не тому, що вона приписана законом, а лише тому, що досвід покаже: і та, і інша найбільше сприяють як добробуту окремих індивідів, так і збереженню роду.

Але все це можливе лише за повної свободи.

Амбруаз: А діти?

Георг: Ви розумієте: раз буде запроваджено спільну власність на твердих моральних і матеріальних засадах, раз утвердиться принцип суспільної солідарності, утримання дітей буде покладено на громаду, а отже відповідальність за виховання дітей буде покладена на всіх. Ймовірно, і всі чоловіки та всі жінки любитимуть усіх дітей. А якщо, як я думаю, деякі батьки відчуватимуть особливу прихильність до народжених ними дітей, то вони лише радітимуть, думаючи про те, що майбутнє їхніх дітей повністю забезпечене і що їхнім вихованням переймається все суспільство.

Амбруаз: Але ви визнаєте принаймні права батьків на своїх дітей?

Георг: Права на дітей складаються з обов’язків: той має більше прав керувати ними і піклуватися про них, хто любить їх і хто займається ними більше за інших. Оскільки зазвичай батьки люблять своїх дітей більше, ніж сторонні люди, їм передусім і належатиме право дбати про їхні потреби. Саме в цьому питанні нема чого боятися розбіжностей, тому що якщо якийсь збочений батько не любитиме своїх дітей і не доглядатиме їх, він буде лише задоволений, що інші займуться ними й звільнять його від них.

Але якщо під словами «право батька» ви маєте на увазі право погано поводитися зі своїми дітьми, експлуатувати й калічити їх морально й фізично, то я цілком відкидаю таке право і певен, що жодне суспільство, гідне цього імені, не визнає і не потерпить його.

Амбруаз: А чи не думаєте ви, що якщо утримання та виховання дітей буде покладено на суспільство, то чи не призведе це до такого збільшення населення, що засобів існування бракуватиме всім? А ви навіть слухати не хочете про мальтузіанство і називаєте його абсурдом!

Георг: Я сказав вам тоді, що абсурд — це пояснювати сучасні лиха нестриманим дітонародженням і думати, ніби всьому можна зарадити мальтузіанськими методами. У принципі я допускаю, що в майбутньому, коли утримання всіх народжених дітей буде забезпечене, надлишок народонаселення може загрожувати суспільному добробуту. Але це питання мене мало непокоїть: вільні й освічені люди вигадають, коли це буде необхідно, як обмежити надто швидке розмноження. Але додам ще: ґрунтовно замислитися над цим їм доведеться лише після того, як буде знищено всі привілеї та перешкоди, створені жадібністю власників задля безмежного зростання виробництва. Як тільки зникнуть усі соціальні причини бідності, необхідність узгодити чисельність населення з кількістю вироблених продуктів і з придатними для заселення просторами здаватиметься всім найелементарнішою істиною.

Амбруаз: Але якщо люди не захочуть замислитися над цим?

Георг: Тим гірше для них.

Ви не хочете зрозуміти: адже немає ніякого божественного провидіння, яке б піклувалося про благо людей. Люди самі повинні з’ясувати, у чому полягає це благо, і самі мають зробити все можливе, щоб його досягти.

Ви повторюєте: а якщо вони не захочуть?!

У такому разі вони ні до чого не прийдуть і назавжди залишаться здобиччю ворожих сил, що їх оточують.

Одне з двох: або люди не знають, як діяти, щоб стати вільними, або ж вони знають, але не хочуть зробити того, що потрібно. І в тому, і в другому випадку вони залишаються рабами.

Але ми постараємося, щоб ті, хто не знає — дізналися, а ті, хто знає — захотіли значно швидше, ніж ви цього очікуєте.

І тоді впаде ваше царство свавілля й насильства, і зійде над світом зоря свободи!

Оригінальна публікація: https://www.punk4free.org/download/ebooks/Errico.Malatesta.-.Al.Caffe.pdf

Переклав: Тадей Нетреба

Відредагували: Вільний Чорнота, Денис Хромий, Валентин Долгочуб