Ідея козацької волі в пропагандистській і організаційній діяльності анархістів в українському селі (1905-1920 рр.)

У статті розкривається тема формування анархістами України селянського анархістського руху, про що замовчувала радянська і сучасна українська історіографія. Пропагуючи анархістські ідеали, анархісти використовували для їх затвердження традиції боротьби запорозького козацтва за свободу, ідеали і досвід самоорганізації українського козацтва. Починаючи з 1905 р. анархісти України почали створювати місцеві анархістські групи та мобільні бойові загони в українських селах Херсонщини, Поділля, Київщини, Катеринославщини, Полтавщини, Чернігівщини, Північної Таврії, які часто формувалися українськими вчителями. В Олександрівському повіті у 1906-1911 рр. діяла федерація анархістів Запорозького краю, яка у своїй пропаганді використовувала традиції козацьких вольностей. У 1918-1921 рр. традиції Запорозької Січі намагалися воскресити махновський рух і Революційно-повстанська армія України (махновців), Конфедерація анархістських організацій України «Набат». Витоки волелюбності і народного анархізму в Україні ідеологи махновського руху відносили до Запорозької Січі.

Ключові слова: анархісти, студенти, запорожці, Н. Махно, українське селянство. 

Махновський рух, який у 1918–1921 рр. підняв на боротьбу за волю українських селян Катеринославської, Херсонської, Полтавської губерній, Північної Таврії, захопив ті самі терени, на яких віками жили і боролися славні сини України — запорізькі козаки. Переважна більшість повстанців-махновців була нащадками запорожців не тільки у родинному сенсі — вони були духовними нащадками своїх прабатьків. Селянські анархісти України уявляли себе своєрідними месниками — «шляхетними розбійниками», «запорожцями», бо реальна — «матеріальна» Російська імперія бачилася ними як соціальне пекло, а її реалії не влаштовували молодих радикалів як перспектива життя. Вони намагалися плекати романтизований ідеал — анархію, розглядаючи підпільну боротьбу проти влади і террор як «чистилище».

Українська ментальність початку ХХ ст. на півдні України формувалася як «анархічна», що часто-густо ігнорувала «державність», міфологізувала «козака Мамая» як «авантюриста-індивідуаліста». Український ідеал, «козацька воля», був замішаний на індивідуалізмі, волюнтаризмі та непокорі. У той час, коли для росіян виступ проти «своєї» держави був «святотатством», українці бачили у владі, що йшла з Петербургу і Москви, тільки «ґвалтівника».

Історик В. Чоп вперше розглянув запорозькі традиції в махновському русі. Він знайшов та проаналізував значну частину факторів, що зближували махновців із запорожцями давніх часів, але його аргументи не торкалися анархістської складової махновського руху та анархістського тлумачення «волі запорозької». В. Чоп вказав на географічну, етнографічну, антропологічну близкість махновських повстанців і запорожців: на спільний менталітет, традиції і національну память, родове походження, сотенний поділ «махновських» сіл, спільність географічного поширення двух явищ: «В Гуляй-Полі ніколи не забували про запорозьку старовину. Легенди про заснування цієї військової слободи тягнуться від останньої чверті ХVІІІ ст... Махно згадував, що про запорозьких козаків йому розповідала мати».

У той же час В. Чоп робить висновок про те, що «...керівна ланка махновського руху не докладала жодних зусиль, на відміну, наприклад, від керівництва армії УНР, для штучного пропагандистського нав'язування козацької традиційності та атрибутики. Всі зовнішні та внутрішні прояви "покозачення” махновських повстанців йшли знизу, будучи ініціативами представників рядової маси повстанців та нижчого командного складу».

Насправді, починаючи з часів формування анархістського руху в Україні, анархістські ідеологи, під час діяльності серед українського селянства, прославляли звитягу запорожців. Анархісти підкреслювали волелюбство запорожців, їхню рішучість у «військовому вирішенні» проблем свободи, традиції самоврядування та «вільних» рад Січі. Науковці давали різні епітети феномену українського «козацького» індивідуалізму: «безмежний» (І. Мірчук), «анархійний» (В. Янів). 

В. Липинський вважав основною рисою українця «стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму».

М. Драгоманов вважав, що українці, наслідуючи козацьку вдачу, будуть виборювати бездержавний федералізм та самоврядування. М. Драгоманов, виходячи з феномену українського козацтва, сформував анархістський ідеал свобідної, рівної, справедливої особистості. У творах класиків анархізму М. Бакуніна та П. Кропоткіна оспівується сильна, вільна людина, що встановлює самоврядування як прояв вищого порядку — анархії, коли людина не підлягає державі та політичним інституціям, а сама є носієм порядку.

У той же час Н. Махно деякий період перебував у полоні загального «негативу» по відношенню до слова «казак», який затвердився в революційному середовищи в 1900–1920 рр. Махновці воювали проти козаків армії гетьмана П. Скоропадського та армії ЗСПР генерала А. Деникіна (частини донських, кубанських, терських козаків), царська влада придушувала революційний рух у 1905–1907 рр. за допомогою донських козаків, яким нав’язала поліцейські функції. Слово «отаман» використовували як донські козаки, так і прибічники УНР, Української держави, а тому махновські командири користувалися почесним запорозьким титулом «батько» (Батько Правда, Батько Савон та ін.).

Але відомо, що Н. Махно позитивно згадував про запорозьких козаків та їхні традиції українського самоврядування. Описуючи в своїх мемуарах загальні збори у Гуляй-Полі (лютий 1918 р.), він писав: «це були збори справжньої Запорізької Січі».

Хоча анархістський рух в Україні зародився 1903 р., до осені 1905 р. він не набув масовості і був підтриманий переважно «нетрами» міських робітничих околиць; до 60% анархістів того часу в Україні були єврейськими ремісниками. З літа 1905 р. перед анархістами стало гостре питання пошуку масової підтримки не тільки по містах, але й в українському селі. На жаль, в українському історичному середовищі продовжує «блукати» міф про анархістів 1905–1916 рр. як про винятково міських маргіналів. Однак анархісти бачили в українських селянах «природню бунтарську силу», що має анархістські традиції та потенції. Анархісти-пропагандисти пішли по селах Центральної України, в яких збереглася пам'ять про «вільне козакування» предків. Звісно, в своїй пропагандистський роботі анархісти зверталися до «зразків» славної української історії, до образів запорожців — «фанатиків волі». 

З весни 1906 р. анархісти-комуністи активізували свою діяльність в українському селі, намагаючись підняти селянство на бунт проти влади. 

На півдні Київської губернії, де місцеві кобзарі ще співали про звитягу січовиків, постала Київська федерація вільної селянської спілки, яку очолили анархісти-вчителі народних шкіл, надаючи анархістському рухові українського національного забарвлення. По селах Київщини діяли Федерація (група) селянських анархістів-комуністів «Вільна громада» — «Вільна селянська спілка» (вчителі Я. Коваль, О. Ворошевич, Т. Штеп, І. Бабич, В. Полубояр, О. Ціцерух та ін.).

У Черкасах поширювався анархістський журнал «Земля и воля», група колишніх місцевих соціал-демократів та есерів, що перейшла на бік анархістів, видала три анархістські листівки в Смілі, закликаючи селян до бунту. Чигиринсько-Златопільська група анархістів–комуністів 1907-1909 рр. провела низку експропріацій і терористичних актів, а 1907 р. у с. Лебедин Чигиринського повіту надрукувала листівку «Слушай, брат крестьянин, анархиста!».

1907-1908 рр. активізувала свою діяльність Південноросійська федерація селян анархістів-синдикалістів. Однією з груп «федерації», що діяла по селах і містечках Васильківського, Черкаського, Чигиринського, Каневського повітів (Фастів, Ржищив, Богуслав, Грушево, Сміла, Городище, Хлистунівка, Товсте, Ротмістрівка, М. Смілянка, Костянтинівка, Ковалівка, Топильна, Старосельци, Тернівка), керували брати І. та А. Жуки, В. Москальов, Я. Лісовий, студент Г. П'ятаков (майбутній радянський діяч). Радянська авторка М. Моршанська, яку не можливо запідозрити в симпатіях до анархістів, писала: «На Півдні Росії взагалі, а в Київській губернії зокрема, анархістський рух був розвинений надзвичайно широко».

Г. Пятаков згадував, що: «Влітку 1906 р. вів активну анархістську роботу серед селянської та робітничої молоді; був керівником гуртка у 50 осіб. З цього гуртка та сусіднього, що керувався Іустином Жуком, виділилася експропріаторська група на чолі з Жуком».

Група І. Жука стала відома гучними експропріаціями, терором, сутичками з поліцією і загонами охоронців, пропагандою серед селянства «прямих дій». Разом з цією групою в Черкаському повіті, у Звенигородці, Городіщі, Каневі, с. Лебедин діяли і інші групи селянських анархістів-комуністів.

Наприкінці 1908-  на початку 1909 р. поліції вдалося вбити 12 лідерів та бойовиків анархістських груп Київщини (М. Мирошник, «Аріс» та ін.), арештувати І. Жука. Поліція була здивована тим, що систему анархістського спротиву на Київщині очолили вчителі Черкаського повіту: С. Мищенко, Е. К. Соловьов, С. Рубенштейн, И. Фоменко. Учитель С. Семенко створив анархістсько-комуністичну групу у с. Товсте, Ф. Симінський — у Залеському, Буревич — у Кирилівці (центр організації), В. Даниленко і З. Кононенко — у Моренцях, А. Фесенко — у Поповці, регенти церковного хора В. Гнедюк і І. Іваненко в Гнилице. 

Існують свідчення, що два майбутніх повстанських ватажка визвольних змагань Д. Терпило (отаман «Зелений») та С. Коцюр (отаман Коцюра) були вчителями, створившими у 1906 р. у Трипіллі і Чигирині місцеві анархістські групи. Анархісти мали зв’язок з партизанським загоном ілегалістського отамана «Поліських лісів» О. Савицького на Чернігівщині, який у 1907–1909 рр. проводив експропріації і терор під анархістськими гаслами, та з ілегалистською групою «Ангел помсти» М. Лукіна в Білій Церкві.

Непокоїла поліцію і те, що анархістський рух на Київщині почав співпрацювати із національним українським рухом. У Чигирині члени підпільної групи «Українська народна самооборона» (керівники групи українські есери) діяли в союзі з місцевими анархістами. По селах Київщини був знайдений український переклад брошури російського ідеолога анархізму Льва Чьорного (Павла Турчанінова).

Анархісти поширювали по селах Чернігівщині (Чернігівський, Новозибківський, Глухівський повіти) свої листівки. У с. Семенівка, по селах навколо Борзни, Глухова, Конотопу, була створена Південно-Західна група анархістів-комуністів. У найближчих до Полтави селах, таких як Крутий берег і Дублящіна, у Сумському, охтирському, Ізюмському, Лебедянському повітах в 1906 р. формувалися селянські анархістські спілки: «Союзи» (с. Хобени, Сватовка, Краснопілля, Должанська волость та ін.). По селах Полтавщини були створені дві анархістські федерації. В Херсонській губернії анархістські групи фіксувалися поліцією по селах Ново-Воронцовка, Гладоси, Плетений Ташалик, Акметечка, Інгулець, Богополля, м. Виські, Вахновки, Ольвіополь, Шістка. 

Журнал «Анархист» сповіщав, що справою «свідомих селян анархістів» є «бойові виступи по селах Херсонської губернії».

У містечку Голта 1907 р. була створена місцева селянська група анархістів-комуністів, яка проіснувала до 1909 р. (відома вбивствами пристава, урядника, стражника, друкуванням листівок). По селах Криве Озеро та Гніляково одеськими анархістами М. Репічем та М. Надєждіним були сформувані селянські групи анархістів-комуністів.

На кордоні Катерининської і Таврійської губерен анархізм популяризувався в селянському середовищі колишніх поселень Запоріжжя та Азовського козацького війська, де по селах діяли анархістські бойові групи: Пологи (1906-1910), Гуляй-Поле (1906-1913), Новоспасівка (1906-1913), Гур'ївка (1906-1907). Найвідомішою з цих груп був «Союз бідних хліборобів», в якому починали шлях боротьби Н. Махно та інші махновські командири. Цей «Союз» був створений у квітні 1906 р. В. Антоні та братами П. та О. Семенютами і налічував більш ніж 40 «активістів». «Союз» друкував листівки (листівка «К крестьянам»), підтримував зв’язки з анархістами Олександрівська та Катеринослава.

Ватажок гуляйпільської групи О. Семенюта 1906 р. звертався до гуляйпільських анархістів: «Велика честь і слава вам — синам народу, славним правнукам запорожців».

У 1906 р. був створений Подільсько-Бесарабський селянський союз анархістів-комуністів (групи в Болграді, Аккермані, Ізмаїлі), Селянський союз Поділля та Херсонської губернії. Анархістські «селянські спілки» намагалися утворити Української селянську федерацію анархістів-комуністів «Вільна громада», таємно видавати газету українською мовою «Вільна громада» у Летичеві. 

У повітовому містечку Балта анархізм пустив коріння, які два роки знищувала місцева поліція. Тільки 1907 р. поліція заарештувала близько 60 анархістів з Подільсько-Бессарабського селянського союзу анархістів-комуністів та групи анархістів-синдикалістів Трудового Союзу. У 1907–1908 рр. групи на Поділлі фіксувалися у містечках Янушполь, Жмеринка, Гайсин, по селах Цвілихівка, Брага, Атакі.

Анархістська агітація проводилася в с. Ново-Павлівка Таврійської губернії, с. Качанівка Харківської губернії, по селах Новомосковського, Верхньодніпровського повітів Катеринославської губернії. Роменська група анархістів-комуністів до 1909 р. була сильнішою на Полтавщині (лідери: А. Найдиш, бр. Безпальчеви, Власенко, Пилипенко). 1910 р. полтавські анархісти намагалися, об’єднавшись, створити міжрайонну Малоросійську бойову групу анархістів.

Навколо О. Семенюти та В. Антоні зібралася група селянських анархістів-комуністів «Запорізького краю»: О. Дорогобед, Л. Мехеєв «Отаман»,  Т. Дудник «Солдат», І. Опанасенко «Старий» (бл. 20 осіб). 1909 р. О. Семенюта скоїв вбивство поліцейського пристава в Гуляй-Полі, коли група намагалася організувати втечу арештованих анархістів підривом в'язниці. 1 травня 1910 р. в перестрілці з поліцією О. Семенюта загинув, але група продовжувала діяти, друкувати листівки до 1911 р.

Анархісти «Запорізького краю» (нагадаємо, що сама назва «Запоріжжя» на початок ХХ ст. офіційно не вживалася, пропаганда розглядала запорожців як «бунтарів») вирішили відродити селянські групи Олександрівського повіту, поширювали серед місцевих селян привезені з Парижу листівки та брошуру українською мовою Групи анархістів-комуністів Запорозького краю — «Кілька спогадів про Прокопія Семенюту, Назара Зуйченко, Івана Шевченка». З брошюри можна дізнатися, що Н. Зуйченко і І. Шевченко друкували на гектографі прокламації, агітували по селах в районі Гуляй-Поля, причому «організація охопила великий регіон». Автори брошури підкреслювали те, що згадані анархісти агітували тільки українською і були «запорожцями». 

У 1909 р. група анархістів з Гуляй-Поля та Олександрівська (Т. Шуба, З. Рубльовський та ін.) організували бойовий загін, але нові арешти та загибель у перестрілці лідера підірвали спроможності групи. Поліцейські записи 1910 р. вказували, що у с. Погребище місцеві мешканці співчувають анархістам. Числені групи анархістів продовжували непокоїти владу до 1911 р. коли структура анархо-селянського спротиву на Київщині була остаточно разгромлена поліцією. Деякі селянські групи по українських губерніях продовжували діяти до 1913 р.

У еміграції, у Швейцарії та Франції в 1909–1916 рр. діяла Федеративна спілка анархістів «Вільна громада», що намагалася вести пропаганду українською мовою у складі 4-х груп (керівник М. Музель (Рогдаєв)), які були пов'язані з «селянськими спілками» анархістів в Україні. У 1914 р. М. Музель почав видавати в Парижі газету анархістів–комуністів «Набат» (№1 вийшов в липні 1914 р., до початку 1915 р. редакція «Набат» та однойменна група опинилися в Женеві, де видала ще три номери газети).

1917 р., після Лютневої революції, почалося відродження анархістського руху в Україні, поновили свою діяльність і анархістські селянські групи. Але на Правобережній України революційна боротьба вже проходила під гаслами «лівих» партій та партійних груп українського спрямування — УРСДРП та УПСР, в які перейшла частка колишніх симпатиків анархістів. Деякі анархісти знайшли себе в лавах партії більшовиків. 

Треба вказати на те, що значну частину повстанських отаманів більш-менш анархістського спрямування, таких як Зелений, Коцюр, Чорний ворон, окремі дослідники автоматично зараховують до симпатиків УНР, «національних», «петлюрівських» отаманів... хоча в них була анархістська історія та близька до анархістів програма (загони Трипільської «республіки» 1919 р., Чигиринської «республіки» 1919 р., загони Ф. Шуби та «шубівців» на Чернігівщині 1919–1920 рр., загони анархістів «Самарських лісів» 1919–1920 рр., загони отамана Христового на Полтавщині 1920 р. та ін).

Восени 1918 р. анархісти утворили Конфедерацію анархістських організацій України «Набат», зафіксувавши в цій назві українську складову. Незабаром Н. Махно створює Революційно-повстанську армію України, так само фіксуючи «українські цілі» цієї армії. У жовтні 1919 р. махновцями була проголошена Південноукраїнська трудова федерація, що мала свою «конституцію» — «Декларацию» (редагована анархістом В. Воліним, що у вересні-листопаді 1919 р. був головою махновської Ради, а з серпня по кінець грудня 1919 р. очолював пропаганду армії махновців — «культпросвіт відділ» при махновський Раді). У «Декларации» фігурує основне поняття — Україна. Про Росію майже нічого не йдеться, вона випадає з поля зору авторів.

Ось як подає кінцеву мету боротьби армії махновців «Декларация»: «І коли революція ця, розгорівшись повним полум'ям, охопить собою всю Україну і звільнить її від усіх ґвалтівників і володарів, — тоді, її вірні бійці, розчинимось у мільйонних лавах повстанського народу і перейдемо пліч-о-пліч з ним до вільного будівництва анархії». 

Об’єктом махновського перетворення була проголошена Україна, на що вказує і назва статті «Декларации» — «Зносини з іноземними державами». Вона ставить Україну поза Росією і наділяє її функціями вільної міжнародної політики. Вона проголошує, що волю народу — «соціальну й трудову незалежність України» буде захищати «все трудове населення України».

Анархіст та діяч махновського руху Волін (В. Ейхенбаум) підкреслював, що «атмосфера в Україні сильно відрізнялася від російської... Ряд районів України, на відміну від Великоросії, ніколи повністю не підкорявся центральній владі. Їхнє населення зберегло певний дух незалежності, опору. Розумний і досить освічений, свого роду “індивідуаліст”, заповзятливий і ініціативний, що оберігає свою незалежність, століттями звиклий відстоювати її зі зброєю в руках, дорожчий своєю свободою і самостійністю українець, по суті, ніколи не був повністю поневолений — не тільки тілом, а й душею, що відрізняло його від інших жителів. Особливо це стосується островів у пониззі Дніпра, знаменитого Запоріжжя, де волелюбні люди вже в XIV столітті створили військові табори і протягом століть боролися проти спроб їхнього поневолення з боку сусідніх країн, зокрема Росією. Зрештою, цим воїнам довелося підкоритися російській державі. Але традиції “вольниці” в Україні так і не вдалося повністю викорінити. Яких би зусиль не робили царі, починаючи з Катерини II, щоб знищити в душі українського народу всілякі рештки традицій “запорізької республіки”, ця спадщина минулих (XIV–XVI) століть залишила свій слід… Українські селяни зберегли любов до свободи аж до наших днів. Вона знайшла прояв у їхньому завзятому опорі будь-якій Владі, яка бажає їх поневолити».

У межах одного і того ж географічного регіону Запоріжжя зі сталим етносом в різні історичні епохи (ХVІ ст. та 1918 р.) виникли масштабні визвольні народні рухи, що демонструє виразні риси спорідненості та історичну спадковість цих явищ. Треба зазначити, що з усіх козацьких утворень Східної Європи запорожці були найбільш демократичним, федеративним об'єднанням, що ставило на меті досягнення соціальної справедливості та народовладдя. Подібні завдання декларувалися й махновським рухом. Анархісти та махновці першої чверті ХХ ст. в своїй діяльності багато що запозичили з традицій самоврядування та змагань за волю Запорозької Січі. 

Публікацію підготував та відредагував колектив анархістів «Чорнозем»

Джерела, на які посилається автор:

1. Анархист. – Париж. – 1908. – №2. - С. 28; Альманах. Сборник по истории анархического движения в России. – Париж: Б.и., 1909. – С. 187. 
2. Буревестник. – Женева. – 1908. – №11 – 12. – С. 25; Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІА України). – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2606. – Арк. 36.
3. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1906). – Спр. 20, ч. 76. – Арк. 2; Оп. 234 (1907). – Спр. 20, ч. 56. – Арк. 2; Оп. 237 (1907). – Спр. 12, ч. 45. – Арк. 26 – 27; Спр. 12, ч. 45 А. – Арк. 12; Спр. 12, ч. 45 Н. – Арк. 27 – 28; ЦДІА України. – Ф. 275. – Оп. 1. – Спр. 1700. – Арк. 7; Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 28187 – Арк. 3; Спр. 1251. – Арк. 4; Ф. 385. – Оп. 1. – Спр. 2131. – Арк. 2 – 3; Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 6035. – Арк. 6. 
4. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1907). – Спр. 12, ч. 46. – Арк. 2; Оп. 238 (1908). – С,пр. 12 ч. 46. – Арк. 4 – 13; Оп. 239 (1909). – спр. 12, ч. 46 А. – Арк. 120; ЦДІА України. – Ф. 268. – Оп 1. – Спр. 79. – Арк. 98; Спр. 79, ч. 2. – Арк. 22; Ф. 276. – Оп. 1. – Спр. 190. – Арк.12; Ф. 320. – Оп. 1. – Спр. 438 А, ч. 111. – Арк. 760; Спр. 940. – Арк. 2 – 18; Арк. 2-8. 
5. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 135-138; оп. 237 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк.139 – 146; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2293. – Арк. 4 - 6; Спр. 2709. – Арк. 9.
6. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 209; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2605. – Арк. 37, 305; Спр. 2293. – Арк. 4 – 6. 
7. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 69 А. – Арк. 4; ЦДІА України. – Ф. 276. – Оп. 1. – Спр. 51. – Арк. 4 – 10; Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 103; Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3424, ч. 3. – Арк. 18; Ф. 336. – Оп.1. – Спр. 2393. – Арк. 34; Спр. 3004. – Арк. 2 – 4. 
8. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп.239 (1909). – Спр. 12, ч. 15 А. – Арк. 3, 20, 36.
9. Державний архів Російської Федерації (далі – ДАРФ). – Ф. 102. – Оп. 234 (1909). – Спр. 12, ч. 21 Н. – Арк. 138-140, 405. 
10. Кушніренко І. Жулінський В. Нестор Махно і «Союз бідних хліборобів». – Запоріжжя, Дніпровський металург, 2010. – С. 45 – 48; Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. – К.- Гуляй-Поле. 1999. – С. 77 – 90.
11. Кушніренко І., Жулінський В. Нестор Махно і «Союз бідних хліборобів». – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2010. – С. 17 – 26; ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 1. – Спр. 583. – Арк. 43. 
12. Моршанская М. Иустин Жук. – Л.: Прибой. 1927. – С. 12; ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2710. – Арк. 13. 
13. Проект Декларации Революционно – повстанческой армии Украины. – Екатеринослав, 1919.
14. Пятаков Г. Автобиография // Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь Гранат. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – С. 591. 
15. Хруцький А. Два Українські Анархісти: Михайло Драгоманов та Нестор Махно// [Електронный ресурс]. – Режим доступу: www.ditext.com/chrucky/makhno.htm. 
16. ЦДІА України. – Ф. 268. – Оп 1. – Спр. 79. – Арк. 183; Спр. 284. – Арк. 3; Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 1426. – Арк. 24; Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 6016; Ф. 442. – Оп. 857. – Спр. 495 –а. – Арк. 3 – 5; Анархист. – Париж. – 1907. – №1. – С. 32.
17. ЦДІА України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2368. – Арк. 59; Ф. 318. – Оп. 1. – Спр. 1026. – Арк. 30 – 33; Коваль Р. Отаман Зелений. – К.- Вінниця: Діокор. 2008. – С. 15. 
18. ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 103. 
19. ЦДІА України. – Ф. 313. – Оп. 2. – Спр. 2383. – Арк. 2. 
20. Чоп В. М. Проблема існування Запорозьких козацьких традицій в історії махновського руху // Записки історичного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова.– 2006. – Вип. №17. – С. 196 – 203. 
21. Чоп В. М. Проблема існування. – С. 200.