Громадянська війна в Іспанії: боротьба ідеологій

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

КПІ — Комуністична партія Іспанії;

РПМЄ — Робітнича партія марксистської єдності;

НКП — Національна конфедерація праці;

ФАІ — Федерація анархістів Іберії;

ОСМ — Організація соціалістичної молоді;

СЕДА — Іспанська конфедерація автономних правих;

ХОНС — Хунта націонал-синдикалістського наступу;

ІФ — Іспанська Фаланга;

«Асальто» — Штурмова гвардія;

ІФ ХОНС — Іспанська фаланга і ХОНС;

ІТФ ХОНС — Іспанська традиціоналістська фаланга Хунт націонал-синдикалістського наступу;

ЗСТ — Загальна спілка трудящих;

ІСРП — Іспанська соціалістична робітнича партія;

ОСПК — Об’єднана соціалістична партія Каталонії;

СВІ — Служба військової інформації;

РНЕ — Рада національної економіки;

БНП — Баскська націоналістична партія.

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано особливості та значення ідеологічної складової у протиборстві різних сторін громадянського конфлікту в Іспанії 1930-х рр. Досліджено історичний контекст виникнення протистояння ідеологічних платформ, їхній теоретичний аспект та практичний вимір, а також їхнє міжнародне значення. Результати дослідження можуть бути цікавими для істориків, студентів гуманітарних напрямів підготовки та всіх, хто цікавиться історією Іспанії.

Ключові слова: анархо-синдикалізм, комунізм, громадянська війна, Фаланга, хунта.

ВСТУП

Актуальність. Громадянська війна в Іспанії — це один із найдинамічніших епізодів європейської історії ХХ століття. Це пояснює підвищений інтерес до цієї теми як у зарубіжній, так і у вітчизняній історичній науці. Проте слабо дослідженим залишається ідеологічний контекст і передумови війни. Зазвичай погляд на ідеологічні платформи ворогуючих сторін у вітчизняній історіографії виходить із загального ставлення до комунізму чи фашизму. Негативний досвід українського народу не дозволяє більш зважено оцінювати комуністичні, соціалістичні та загалом ліві рухи світу, особливо ті, яким у той чи інший період історії допомагав СРСР. Схожа ситуація і з оцінками ролі ІФ ХОНС: на цей рух дивляться або виключно з позицій антикомунізму, або через призму радянської історичної школи.

Сучасні політичні реалії у світі демонструють посилення нового ідеологічного розколу. Це продемонстрував активний страйковий рух 2020 року в багатьох країнах і опір цьому рухові. Ідеологічна боротьба в США довкола расового питання також вийшла на новий рівень конфлікту: час від часу між сучасними лівими та правими політичними угрупованнями спалахують збройні сутички. І цей конфлікт певною мірою поширився на весь світ. Можна згадати й резонансну заяву французького генералітету про можливість державного заколоту у 2021 році, і схвальну реакцію найбільшої європейської ультраправої партії «Національний фронт».

Суперечності були настільки кричущими, що жодна зі сторін не була згодна здатися й налаштовувалася битися до кінця.

Цікаво й те, що Громадянська війна була не лише боротьбою радикалів між собою, а й полем для реалізації найамбітніших та унікальних політичних програм [22]. Тому, беручи до уваги сучасну політичну кризу, слід актуалізувати найбільш радикальний вияв кризи минулого. Слід поглянути на конфлікт, відкинувши призму українського національного досвіду, і зрозуміти іспанський контекст, щоб усвідомити справжній масштаб події.

Об'єктом дослідження виступає боротьба політичних сил та груп в Іспанії першої половини ХХ століття.

Предметом дослідження є ідеологічні платформи та практична діяльність політичних супротивників у Громадянській війні в Іспанії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку XIX століття до квітня 1939 року. Нижня межа зумовлена зародженням суперечностей та появою умов для утворення політичної нестабільності в Іспанії у ХХ столітті. За верхню хронологічну межу взято дату закінчення Громадянської війни в Іспанії. Географічна межа дослідження визначається територією сучасної Іспанії та Марокко.

Головною метою дослідження є аналіз основних політичних рухів Іспанії часів Громадянської війни, передумов їх виникнення та їхніх ідеологічних платформ. У зв'язку з цим необхідно розв'язати такі дослідницькі завдання:

1. Виокремити ті глибокі історичні передумови політичного та соціального розвитку Іспанії, що призвели до Громадянської війни.

2. Дослідити ідейну основу та генезис усіх політичних організацій, що брали активну участь у Громадянській війні та її розв'язанні.

3. Окреслити зміни в державному устрої Іспанії в 1931 році, що значною мірою вплинули на початок Громадянської війни.

4. Дослідити досвід практичного застосування ідеологічних платформ сторонами конфлікту.

5. Розглянути міжнародний аспект конфлікту.

Дослідження здійснено на основі таких загальнонаукових методів, як аналітико-синтетичний, проблемно-хронологічний та узагальнення. З-поміж спеціально-історичних методів використовувалися історико-порівняльний та історико-генетичний.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення отриманих результатів полягає в систематизації ідеологем доби Громадянської війни в Іспанії та їх вплив на історію Європи 1930-х рр. Практичне значення полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у підготовці узагальнюючих праць із новітньої історії Європи та з історії Іспанії.

Наукова новизна дослідження полягає в спробі дослідити генезис основних політичних груп в Іспанії та прослідкувати зв'язок з загальним станом Іспанії в першій третині ХХ століття. Дослідження політичних платформ та способів їх реалізації, формування іспанської політичної культури. Для цього було досліджено ряд комплексних джерел, від мемуарів до безпосередньо політичних програм сторін конфлікту.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Про війну в Іспанії іспанськими, французькими, британськими, німецькими, українськими та іншими авторами написано близько 20 тисяч праць. Зарубіжна історіографія закладалася подібним чином, як і радянська: вона створювалася учасниками та очевидцями подій. Тому дуже великий пласт джерел має дещо особистісний характер, може бути доповнений живими спогадами тощо. З самого початку в зарубіжній історіографії були представлені різні точки зору: від крайньої правої, профашистської, до крайньої лівої та анархістської.

Майже всі роботи радянських істориків занадто політизовані та ідеологізовані, витримані в дусі офіційної концепції. Праці іноземних очевидців та дослідників перекладалися вибірково — лише ті, що були співзвучними з радянською ідеологічною доктриною. Праці, які хоч трохи не вкладалися в концепцію, почали перекладати лише з другої половини 1980-х років.

До таких авторів певною мірою належить Жорж Соріа з його двотомною працею «Війна і революція в Іспанії 1936–1939 рр.», виданою у 1987 році. Вже у передмові перекладача нам дають зрозуміти, що автор є прихильною персоною до Радянського Союзу; передмова спрямована на створення належного ідеологічного дискурсу для видання.

Сам же Жорж Соріа був не лише дослідником цієї війни, а й певною мірою її учасником. Жорж Соріа працював військовим кореспондентом від Франції, зокрема разом із радянським кореспондентом М. Кольцовим.

Двотомна праця Жоржа Соріа витримана дещо інакше, ніж передмова перекладача: їй властивий жвавий і доступний пересічному читачеві стиль написання. Видання вийшло добре ілюстрованим, зокрема фотографіями, зробленими самим автором у вирі тих подій. Цікавим доповненням є інтерв'ю з різними особами, досвід яких дотичний до тематики дослідження. Перед кожним тематичним блоком автор уміщує інтерв'ю. У книжці містяться інтерв'ю з радянськими офіцерами, які у часи Громадянської війни в Іспанії були військовими радниками республіки, а також з Андре Мальро — головою «Міжнародного комітету проти війни і фашизму» (у цьому інтерв'ю вони зосереджуються на суті політики «невтручання»). Цікавими є розмови з Долорес Ібаррурі, яка через роки ділиться міркуваннями щодо причин поразки республіканського проєкту. Незвично бачити й інтерв'ю Індіри Ганді, дочки Джавахарлала Неру, де вона розмірковує про значення цієї війни та її сприйняття індійським антиколоніальним рухом.

Описуючи перші періоди республіки та самої громадянської війни, автор зосереджується на суті подій і не переходить на особистості. З огляду на інші перекладені праці іноземних істориків, цікавим є те, що роль КПІ у тих чи інших подіях не була перебільшеною. Лише в міру дійсного зростання впливу КПІ зростає її значення і в дослідженні. Варто лише сказати, що дещо слабкою частиною роботи є те, що майже не висвітлено ідеологічну програму, урядові дії та військове планування з перспективи франкістів. Саме тут, а також у питанні травневих подій 1937 року, простежується заангажованість автора.

У пострадянський період активно публікуються роботи з думками, протилежними радянським. З'являються й вітчизняні праці, здебільшого з позитивним відгуком про заколотників. Такий поворот пояснюється падінням цензури та виникненням негативного сприйняття радянського режиму, через що будь-який прояв антикомунізму (навіть від інших тоталітарних рухів) стає сприйнятнішим. Проте це дозволяє детальніше дослідити табір франкістів, постать Франко та інших учасників подій.

У цьому розрізі цікавими є праці О. П. Іваницької, української дослідниці політичної історії Іспанії. Вона видала низку історичних біографій осіб, діяльність яких безпосередньо стосується описуваних подій, зокрема: «Альфонсо XIII — король парадоксів» та «Франко — каудильйо Іспанії».

У першій із праць здійснюється детальний екскурс в історію Іспанії, що передувала життю Альфонса XIII, подано коротку біографію його батька, після чого авторка висвітлює життя короля у загальноісторичному контексті. Подібне дослідження є досить свіжим, оскільки змальовує життя людини, яку радянська історіографія зазвичай оминала. Схожа ситуація спостерігається і з біографією Франсиско Франко Баамонде — лідера іспанського заколоту. Праця О. П. Іваницької є однією з перших спроб у вітчизняному просторі звернути увагу на постать Каудильйо. У цій праці Франко постає в незвичному образі. Читаючи біографію, з'являється розуміння, чому саме Франко став лідером нової держави: дослідниця наводить факти, за якими Франко постає хоч і не харизматичним, проте надзвичайно рішучим, жорстким та хоробрим чоловіком, який мав репутацію людини, з якою приходить перемога. Аспект формування характеру каудильйо Африканською кампанією був досі слабо висвітлений у вітчизняній історіографії. До того ж з дослідження стає зрозумілим, що, незважаючи на загальну репутацію відлюдька, Франко мав безліч знайомств і друзів (чого варті лише теплі стосунки з королем Альфонсо XIII).

На початку ХХІ століття у вітчизняний науковий простір потрапляє низка праць відомих британських іспаністів, витриманих у нейтральній площині щодо сторін конфлікту. Насамперед це Х'ю Томас та Пол Престон.

Робота Х'ю Томаса «Громадянська війна в Іспанії. 1931–1939 рр.» є доволі відомою. Вже назвою своєї праці дослідник висловлює власний погляд на ці події. Х'ю Томас неодноразово акцентує увагу на подіях починаючи з 1931 року, адже процеси від часу утворення Республіки мали конфліктний характер. Вагома частина книжки присвячена цьому початковому етапові.

Автор наводить чимало фактів політичного насильства у довоєнний період, починаючи від травневих погромів церков у 1931 році та змови генерала Санхурхо і закінчуючи Астурійським повстанням та хвилею терору у 1936 році. Автор натякає, що період від утворення Республіки до заколоту є першим етапом громадянської війни, хоч і менш інтенсивним. Праця Х'ю Томаса — приклад порівняно неупередженого наукового дослідження, де автор відверто не симпатизує жодній зі сторін конфлікту.

Книги Пола Престона викликали гостру полеміку. Офіційна історія в Іспанії довго представляла Франсиско Франко як «батька нації», який зберіг нейтралітет під час Другої світової війни й став автором «іспанського економічного дива» 1960-х років, а передусім — як об'єднувача народу, що врятував Іспанію від терору. Престон переконливо демонструє зовсім іншу картину — систематичну політику вбивств та масових репресій, у якій бачить послідовну війну проти мільйонів власних співвітчизників.

Окремо слід виділити праці дослідників анархізму та анархо-синдикалізму — Вадима Дам'є та Олександра Шубіна. Вони описали іспанську революцію з проанархістських позицій, формуючи комплексне уявлення про анархо-синдикалізм як ідеологію, його цілі та шляхи реалізації під час Громадянської війни.

Олександр Шубін у своїй праці «Велика іспанська революція» доводить і аргументує думку, що проміжок часу між липнем 1936 та червнем 1937 років був найбільш революційним періодом в історії Іспанії та всієї Західної Європи ХХ століття. У своєму дослідженні Шубін акцентує увагу на передумовах конфлікту, процесі розвитку та еволюції найбільших революційних рухів, таких як ІСРП, ЗСТ, НКП-ФАІ та РПМЄ. Не оминає дослідник і франкістського табору, зосереджуючи увагу на соціальній практиці іспанських фашистів. Праця охоплює практично всі аспекти Громадянської війни в Іспанії. Цікавим є висновок автора стосовно політики КПІ та Хуана Негріна: вони спрямовували критику на Ларго Кабальєро та анархістів, наголошуючи на неорганізованості міліційного війська, через що міліційну структуру було змінено на регулярну, а підприємства передано власникам чи державі. Проте жодної переконливої перемоги ця регулярна армія так і не здобула. Автор нагадує, що єдиною справжньою перемогою республіканців була епопея довкола оборони Мадрида, вирішальну роль у якій відіграли саме різнобарвні міліційні підрозділи. Загальний висновок книжки відображено в її назві: хоч і на короткий термін, але вперше було реалізовано повноцінний соціалістичний сектор, що існував переважно на егалітарних засадах. І тому, подібно до інших революцій, іспанська революція, на думку автора, заслуговує на звання «Великої».

Вадим Дам'є у праці «Історія анархо-синдикалізму» дає велику та найбільш комплексну характеристику концепції анархо-синдикалізму, його виникнення, зв'язку з іншими політичними школами та програмних документів відповідних рухів. Оскільки саме на іспанській землі ця ідеологія набула найбільшого розвитку, автор зосереджує увагу передусім на НКП-ФАІ, їхньому шляху та програмі. Автором було наведено славнозвісну «Сарагоську програму» та її тлумачення; ця праця дає підстави вважати цей документ найдетальнішою та найпристосованішою анархістською програмою в історії. Практичний вимір рішень НКП-ФАІ добре висвітлений у праці дослідника.

З використаних джерел важливу роль відіграють мемуаристика та репортажний жанр. Громадянська війна в Іспанії була війною, яка найбільше у ХХ столітті висвітлювалася у міжнародній пресі. Важливими є доробки Іллі Еренбурга та Михайла Кольцова.

Ілля Еренбург — радянський публіцист. До кінця 1930-х років він перебував у політичній еміграції, проте активна фашизація Європи посприяла тому, що він оформився як прорадянський публіцист (хоча працював не лише на радянські періодичні видання, а й на західні, переважно лівого спрямування). У 1931 році, за кілька місяців після падіння монархії та встановлення Другої Республіки, Ілля Еренбург вирушає до Іспанії. Репортажі 1931–1932 років — це подорож Іспанією від Мадрида до найменших поселень Естремадури. Журналістові вдається передати тонкощі іспанського політичного та повсякденного життя. Картини найбідніших поселень, скрути робітничого населення та кричущої нерівності створюють емоційне тло й дають уявлення про перші роки існування Республіки та причини трагедії 1936–1939 років.

Не менш цікавими є замітки про період самої Громадянської війни. Ілля Еренбург спілкується з населенням Мадрида, бійцями міліції та Інтербригад. Цікавим є опис спілкування з італійськими військовополоненими після битви під Гвадалахарою. У цих репортажах простежується радянський ідеологічний вплив, що видно в різко негативному ставленні до РПМЄ та НКП-ФАІ. Проте, читаючи матеріали Еренбурга, слід пам'ятати про певне тяжіння до міфотворчості, насамперед щодо опису жорстокості франкістів.

З серпня 1936 по листопад 1937 року в Іспанії перебував М. Кольцов, який регулярно писав репортажі для газети «Правда». На їх основі було укладено «Іспанський щоденник». Ця праця є однією з найвідоміших репортажних робіт з історії цієї війни. Репортажі М. Кольцова цікаво досліджувати, усвідомлюючи, що він був не лише публіцистом, а й діячем цих подій. У книзі вміщено записи кількох бесід із найвищими ешелонами іспанської влади, наприклад з Індалесіо Прієто, Ларго Кабальєро та Хуаном Негріном. Кольцов не лише розмовляв із керівництвом Республіки, а й впливав на його рішення. Невипадково Кольцов став прообразом впливового радянського агента у романі Хемінгуея «По кому дзвонить дзвін». «Іспанський щоденник» — це цікаве джерело, яке дає змогу дослідити особистісний вимір складу республіканського уряду.

До мемуарних джерел належать і спогади Джорджа Орвелла, викладені у книжці «Данина Каталонії». Орвелл брав участь у війні з грудня 1936 по червень 1937 року. Спогади він видав ще до завершення війни, у 1938 році. Спочатку він мав працювати репортером від Лейбористської партії, але, захопившись атмосферою революційної Барселони, вирішив долучитися до загонів РПМЄ на Арагонському фронті. Спогади можна поділити на два блоки. Перший — власне спогади про події (побут антифашистських міліцій, їхній демократичний устрій, опис травневих подій у Барселоні, психологічний портрет бійців). Другий — коментарі щодо політичного тлумачення подій (формування поглядів Орвелла, масштаби комуністичної пропаганди проти інших революційних партій, розкриття причин дій робітників Барселони, а головне — висвітлення процесу повільного згортання революції в Іспанії).

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО КОНФЛІКТУ ТА РОЗСТАНОВКА СИЛ

2.1. Ситуація в Іспанії напередодні конфлікту

Іспанія — одна з найбільших європейських країн, розташована на Піренейському півострові. Більша частина її території малопридатна для ведення сільського господарства. Кам'яниста поверхня центральних регіонів країни, посушливий клімат та відсутність великих водних артерій не дозволяють отримувати надлишковий продукт у сільському господарстві. Звісно, є регіони, сприятливіші для землеробства, такі як Країна Басків, Каталонія, Галісія та Астурія; у цих же регіонах зосереджена й більша частина корисних копалин. Проте на момент формування єдиної Іспанії в усіх цих регіонах вже сформувалися етнічні групи та народи, які відрізнялися від «ядра» іспанської нації — кастильців чи арагонців.

Певною мірою Іспанії водночас і пощастило, і ні з територією.

Значною мірою на майбутню історію Іспанії вплинув життєвий шлях короля Фердинанда II Арагонського, відомого під прізвиськом Католик. Бувши спадкоємцем Арагону, у 1462 році він успадкував титул намісника Каталонії. За цим послідувала війна з каталонською знаттю та іншими претендентами. До 1472 року Каталонія та Арагон були з'єднані під владою однієї особи. У цей же період Фердинанд бере шлюб з Ізабеллою І Кастильською. У 1475 році укладено Сеговійську угоду, за якою його визнано королем Кастилії та Леону. А в 1492 році здобуттям Гранади завершується Реконкіста — майже всі землі сучасної Іспанії було об'єднано саме за життя Фердинанда II [8].

Отже, Іспанія була об'єднана під однією короною. Консолідована війною проти маврів, вона й надалі об'єднувалася — цього разу довкола католицтва. Саме католицтво стало тим стержнем, на якому трималася нова держава.

Подібна ситуація призвела до «герметизації», як висловився Х. Ортега-і-Гассет, соціальних відносин із церквою [18]. Але був і ще один чинник, що заклав підвалини складної іспанської ситуації — це колонізація Америки.

Іспанія, як і Португалія, не встигла до розподілу середземноморських торговельних шляхів між традиційними гравцями (Венеція, Генуя, Марсель, Флоренція) та новим потужним гравцем — Османською імперією. Це спонукало до пошуку нових шляхів в обхід Середземного моря. Експедиції Васко да Ґами та Христофора Колумба відправлялися саме з цією метою. У 1494 році Іспанська корона укладає Тордесільяський договір із Португалією, за яким Іспанії діставалися землі Америки (за винятком Бразилії) та частина Тихого океану [8].

Після цього починається історія нещадної експлуатації та закріпачення місцевого населення й розробки місцевих надр. У цьому активну участь беруть церква та кастильське дворянство. Нерозуміння духу епохи, екстенсивний характер розширення Іспанії призвели зрештою до жахливої інфляції та зубожіння країни.

Ситуація могла бути іншою. На узбережжі Іспанії розташовувалися великі портові міста: Севілья, Барселона, Картахена, Більбао та ін. У цих містах зароджувався буржуазний клас. Саме розвиток цього класу та його погляд на колоніальну політику забезпечили високу ефективність нідерландської та англійської колонізації. Водночас іспанське селянство також було вільнішим, ніж у сусідній Франції. Проте ставлення монархів до Іспанії та її заморських володінь як до суто ресурсної бази викликало невдоволення міських, купецьких і селянських мас, а також місцевого дворянства.

Згодом Іспанія втратила колишній вплив у Європі через економічне відставання. Аж до XIX століття вона жила колишньою славою та перемогами, не усвідомлюючи ступеня свого відставання від конкурентів [8].

Історію Іспанії у XIX столітті можна описати як постійний шок. Обтяжена феодальною відсталістю та крайнім клерикалізмом, країна намагалася всіма силами вирватися з цих пут.

Першим шоком стала участь в антифранцузьких війнах, яка виявилася невдалою. Враховуючи, що навіть розвинені країни Європи поступалися Наполеону, недивно, що й Іспанія зазнала поразки. Мануель Ґодой під тиском Наполеона приєднався до антианглійської блокади.

Цей момент став поворотним. Розуміючи, що королі їх не захистять, іспанці самі взялися за власне звільнення — країну охопила партизанська війна (герилья). Герильєрос контролювали значні території, де проходили вибори до кортесів. Це була перша іспанська революція, під час якої намітився розкол між народними масами та елітою, що самоусунулася від вирішення складних питань. Обрані у 1810 році Кортеси у Кадісі 1812 року ухвалюють нову ліберальну конституцію. За нею король залишався головою виконавчої влади, проте паралельно обиралися Кортеси, землі перерозподілялися між безземельним селянством, а вплив церкви обмежувався. Проте король, повернувшись до влади, скасував Конституцію, розігнав Кортеси й знехтував здобутками народу.

Отже, маси під час боротьби проти Наполеона усвідомили власну силу, проте розпрощатися з уявленням про недоторканність королівської влади ще не могли. У 1820 році розпочалася друга революція, яку очолило ліберальне офіцерство.

Після цього ще тричі (1834, 1854–1856, 1868–1873) іспанське офіцерство повставало. Тричі відбувалася революція, і тричі революціонерам бракувало рішучості у розв'язанні найгостріших проблем: скасуванні поміщицького землеволодіння, обмеженні влади церкви та ліквідації монархії. У 1873 році Іспанія навіть стала республікою, проте сили реакції виявилися організованішими за республіканців [16].

Історія XIX століття яскраво продемонструвала вплив армії на суспільство: у ситуації, коли реформи гальмувалися корупцією, а уряди змінювали вектор дій, справжнім гарантом змін або відкату була лише сила. Явище, коли військові беруть курс держави у свої руки, дістало назву «пронунсіаменто». Воно стало звичним атрибутом іспанської політики й відбувалося десятки разів.

Після одного з пронунсіаменто 29 грудня 1874 року було відновлено монархію на чолі з Альфонсо XII. Голова уряду А. Кановас дель Кастільйо проголосив скликання Кортесів та створив Консервативну партію. В основу його політики було покладено «Маніфест Санхерста», за яким монархія мала бути обмежена Кортесами, а втручанню військових у політику мав настати край. 30 червня 1876 року Генеральні кортеси ухвалили нову конституцію.

Нова конституція 1876 року мало що змінила. Католицизм здобув статус державного: шлюби, частина податків, освітні заклади підпорядковувалися церкві. Парламент ділився на дві палати, причому вищу палату (сенат) майже повністю формували король, аристократія та вище командування. До нижньої палати вибори проводилися раз на 5 років.

У парламенті установилася двопартійна система, де мандати ділили представники Ліберальної та Консервативної партій. Іспанські еліти робили все можливе, щоб до Кортесів не потрапили ті, хто міг посягнути на їхні привілеї. Місцеві боси (касіки) змушували населення голосувати за потрібних кандидатів. Таким чином утворилася парламентська система, що не враховувала справжніх інтересів ні нижчих верств населення, ні ультраконсерваторів [11].

Карлісти, бувши прибічниками абсолютизму та фуерос, опинилися осторонь офіційної політики. Робітники ж і селяни, усвідомлюючи відсутність легальних важелів впливу, вдавалися до участі в анархістських та соціалістичних рухах.

1898 рік став роком останнього шоку для старої Іспанії. За рік у війні зі США Іспанія втратила свої останні колонії: Кубу, Філіппіни, Пуерто-Рико. Залишалося ще Марокко, проте й воно фактично не контролювалося. Іспанія програла державі, яку раніше не сприймала як сильного супротивника. Військові еліти прагнули відновлення величі країни, проте у їхньому розумінні вона заперечувала лібералізм. Для лібералів же це стало уроком: стара Іспанія більше не може існувати у попередньому вигляді.

Підсумовуючи, зазначимо: Іспанія увійшла у ХХ століття слаборозвиненою напівфеодальною країною із застарілим інститутом монархії. Влада церкви була всеохопною та асоціювалася з безкінечними привілеями й поборами. Вона слугувала опорою королівської влади та старих еліт. До нової епохи Іспанія вступає із сильною традицією як реакційної, так і низової самоорганізації. У цей час формується й колективна травма щодо втручання інших країн у внутрішні справи. Усі ці чинники відіграли вирішальну роль у подіях 1931–1939 років [16].

2.2. На шляху до проголошення Другої Іспанської Республіки

Поразка 1898 року ознаменувала нову еру в історії Іспанії. Усім суспільним верствам стало зрозуміло, що країна перебуває в глибокій кризі. Якщо прогресистів це спонукало до ліквідації старих інститутів (насамперед церкви та монархії), то монархісти й консерватори прагнули будь-що реваншу. Водночас загострювалися соціальні суперечності на селі та в місті [11].

Вираженням мрії про повернення величі стала низка військових кампаній у Марокко. У Ріфах розгорнулася тривала партизанська війна. Тяжка війна на цьому клаптику Африки формувала військову еліту та найбоєздатнішу частину війська. «Африканери» були окрасою іспанської армії та осередком гартування для багатьох діячів ХХ століття [1].

У цей же період активно розвивається промисловість, насамперед у таких регіонах, як Країна Басків (центр металургії), Астурія (центр гірничовидобувної промисловості), Каталонія (центр текстильної та легкої промисловості), а також у столиці — Мадриді.

Промислове зростання спричиняє міграцію населення з сільських регіонів (Естремадура, Андалусія). Населення Барселони, Мадрида та Більбао стрімко збільшується. Каталонія стає осередком текстильної промисловості, Країна Басків — металургії, Валенсія та Мадрид концентрують машинобудування, Сарагоса — військове виробництво, а Астурія — вугільний промисел [10, 11].

Зростання робітничого класу сприяло розширенню Загального союзу трудящих (ЗСТ), пов'язаного з Іспанською соціалістичною робітничою партією (ІСРП). Найбільшу популярність ЗСТ мав у Країні Басків, Астурії, Мадриді та Валенсії. Станом на 1910 рік кількість членів ЗСТ складала 200 тис. осіб [16].

Іншим крилом робітничого руху були анархо-синдикалісти. Ще з часів Першого інтернаціоналу Іспанія стала прихистком для анархістів. Ідеї соціальної рівності та самоврядування органічно наклалися на іспанську традицію антифеодального й антиклерикального спротиву [22]. У 1910–1911 роках на основі профспілок утворюється Національна конфедерація праці (НКП), яка базувалася на засадах прямої дії та анархо-синдикалізму [18].

Активно формувався і республікансько-ліберальний рух, представлений інтелігенцією з «покоління 1898 року». Вони виступали з різкою критикою церкви, аристократії та монархії [16].

Найвідомішими представниками цього руху у першому десятилітті ХХ століття були Алехандро Леррус та Франсиско Феррер. У 1901 році Леррус заснував Радикальну республіканську партію, яка об'єднала ліберальну молодь, дрібну буржуазію та чиновництво. Леррус розгорнув активну антиклерикальну кампанію, закликаючи до рішучих дій проти застарілих інститутів [18].

Франсиско Феррер зосередився на просвітництві. У 1901 році в Барселоні він створив «Сучасну школу», де робітники здобували освіту поза впливом церкви. Школа стала осередком поширення визвольних та соціалістичних ідей [4].

Помітним у цей період стає і націоналістичне середовище в Каталонії та Країні Басків. У 1895 році виникає Баскська націоналістична партія (БНП), заснована Сабіно Араною. Партія виступала за автономію Еускаді, спираючись на мовну ідентичність, католицизм та традиції самоврядування [10, 16].

У липні 1909 року в Барселоні через мобілізацію на війну в Марокко спалахнув загальний страйк, який переріс у повстання, відоме як Трагічний тиждень. У результаті сутичок із армією загинуло понад 100 цивільних, було спалено десятки церков. Урядові репресії призвели до страти Франсиско Феррера, що викликало обурення європейської громадськості та остаточно радикалізувало робітничий рух [18].

Трагічний тиждень заглибив прірву між «двома Іспаніями». Військові дедалі активніше втручалися у внутрішню політику, вбачаючи у лівих рухах загрозу існуванню держави.

Під час Першої світової війни Іспанія зберігала нейтралітет, що сприяло тимчасовому економічному піднесенню завдяки постачанню товарів воюючим державам. У 1914 році було створено «Каталонське співтовариство» (Mancomunitat) — орган місцевого самоврядування [11].

Післявоєнне падіння попиту спричинило інфляцію. У 1917 році у відповідь на спроби уряду урізати військовий бюджет офіцери створюють військові хунти. Одночасно загострюється соціальна криза: ЗСТ та НКП організовують Загальний національний страйк 1917 року. Уряд придушив виступ за допомогою армії, проте соціальне напруження лише зросло [16, 18].

У 1919–1923 роках у Барселоні розгортається протистояння між найманими бандитами підприємців («пістолерос») та анархістськими бойовими групами, яке забрало життя сотень людей [16].

У 1921 році іспанська армія зазнала нищівної поразки від марокканських племен під Аннуалем. Це викликало політичний скандал у Мадриді та вимоги розслідування дій командування [1].

Прагнучи запобігти публічному розголосу матеріалів розслідування, 13 вересня 1923 року генерал-капітан Каталонії Мігель Прімо де Рівера здійснив військовий переворот за мовчазної згоди короля Альфонсо XIII [4].

Прімо де Рівера призупинив дію конституції, розпустив Кортеси та заборонив політичні партії. Диктатура намагалася проводити модернізацію, протекціоністську економічну політику та розбудову інфраструктури, запозичуючи елементи італійського корпоративізму [11].

У 1925 році завдяки вдалій десантній операції біля бухти Алусемас іспано-французьким військам вдалося остаточно придушити опір у Марокко. У цій операції особливо відзначився підполковник Франсиско Франко [1].

Початок Великої депресії 1929 року підірвав економічні успіхи режиму. Студентські заворушення, відновлення страйкового руху та втрата підтримки серед генералітету змусили Прімо де Ріверу у січні 1930 року піти у відставку [4].

2.3. Республіканський період

12 квітня 1931 року відбулися муніципальні вибори. Хоча у сільській місцевості перемогли монархісти, у більшості великих міст перевагу здобули республіканці. Зважаючи на масові демонстрації та відмову Цивільної гвардії захищати режим, король Альфонсо XIII залишив країну. 14 квітня 1931 року було проголошено Другу Іспанську Республіку [5].

Тимчасовий уряд очолив Нісето Алькала Самора. У червні 1931 року відбулися вибори до Установчих зборів, де більшість здобула коаліція республіканців та соціалістів. Розпочався період реформ під керівництвом Мануеля Асаньї.

Уряд проведенням військової реформи намагався скоротити надлишковий офіцерський корпус та модернізувати армію. Також було започатковано аграрну реформу, надано автономію Каталонії (Женералітат) та ухвалено прогресивну Конституцію 9 грудня 1931 року [5, 11].

Проте світський характер конституції (статті 3 та 26), скасування державного фінансування церкви та вилучення освіти з-під її контролю викликали глибоке обурення консервативних і католицьких кіл суспільства [5].

Повільний темп аграрної реформи викликав розчарування серед селянства. У січні 1933 року в містечку Касас-В'єхас відбувся виступ селян-анархістів, жорстоко придушений Штурмовою гвардією. Ця подія підірвала авторитет уряду Асаньї та призвела до розпаду лівореспубліканської коаліції [16].

На виборах у листопаді 1933 року перемогу здобула права коаліція СЕДА (Іспанська конфедерація автономних правих) на чолі з Хосе Марією Хілем-Роблесом та Радикальна партія Лерруса. Розпочалося «чорне дворіччя», позначене скасуванням багатьох попередніх реформ [1].

Входження трьох міністрів від СЕДА до складу уряду в жовтні 1934 року спровокувало загальний страйк і повстання в Астурії, де шахтарі захопили Ов'єдо й чинили опір урядовим військам протягом двох тижнів. Придушенням Астурійського повстання керував генерал Франсиско Франко, застосувавши жорстокі контрпартизанські методи Африканської армії [16, 18].

Політична криза та розпад урядової коаліції змусили президента розпустити Кортеси. На виборах 16 лютого 1936 року ліві та центристські сили, об'єднані у «Народний фронт», здобули перемогу над «Національним фронтом» правих [11].

Після перемоги Народного фронту генерали Еміліо Мола та Хосе Санхурхо розпочали безпосередню підготовку військового заколоту, вважаючи, що демократичний шлях більше не гарантує збереження їхніх ідеалів.

РОЗДІЛ 3. ІДЕОЛОГІЧНІ ПЛАТФОРМИ УЧАСНИКІВ ВІЙНИ

3.1. ІФ ХОНС, СЕДА

СЕДА (Іспанська конфедерація автономних правих) виникла як коаліція католицьких, монархічних та консервативних організацій у березні 1933 року. Партія спиралася на підтримку селянства, середнього класу та католицької церкви [16].

Лідер СЕДА Хіль-Роблес орієнтувався на авторитарні режими Європи, запозичуючи зовнішні атрибути та елементи корпоративізму. Молодіжне крило партії — «Народна дія молоді» (НДМ) — використовувало воєнізовану уніформу й брало участь у вуличних сутичках з лівими організаціями [5].

Іспанська фаланга, заснована у 1933 році Хосе Антоніо Прімо де Ріверою, після об'єднання з Хунтою націонал-синдикалістського наступу (ХОНС) Раміро Ледесми Рамоса створила ІФ ХОНС. Партія сповідувала націонал-синдикалізм, тоталітаризм, скасування системи політичних партій та створення корпоративної держави [12, 13].

У таборі республіканців існували різноманітні ідеологічні течії: помірковані ліберали (Мануель Асанья), соціал-демократи та ліві соціалісти (Індалесіо Прієто та Ларго Кабальєро), комуністи (КПІ під керівництвом Хосе Діаса та Долорес Ібаррурі), ліві комуністи з РПМЄ (Андреу Нін), а також анархо-синдикалісти (НКП-ФАІ) [7, 16, 17].

РОЗДІЛ 4. ПРАКТИЧНИЙ ВИМІР ІДЕОЛОГІЧНОЇ БОРОТЬБИ ПІД ЧАС ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

4.1. Заколот

17–18 липня 1936 року виступом військових гарнізонів у Марокко розпочався заколот проти Республіки. Заколотники на чолі з генералами Мола, Санхурхо та Франко швидко захопили контроль над Іспанським Марокко, Канарськими островами, Андалусією та Старою Кастилією [1, 16].

Проте в Мадриді, Барселоні, Валенсії та у промислових регіонах Півночі завдяки мобілізації робітничих профспілок (НКП та ЗСТ), які отримали зброю, заколот було придушено. Країна розкололася на дві частини [18].

4.2. Липень 1936 — травень 1937 року

У республіканській зоні розгорнулася соціальна революція: робітники захоплювали підприємства, а селяни колективізували поміщицькі землі, особливо в Каталонії та Арагоні [18].

У вересні 1936 року уряд очолив Франсіско Ларго Кабальєро, до складу якого увійшли представники всіх партій Народного фронту та анархісти. Водночас у таборі франкістів 1 жовтня 1936 року генерал Франсиско Франко був оголошений генералісимусом та главою держави («Каудильйо») [1].

У квітні 1937 року Франко ухвалив декрет про об'єднання всіх правих сил в єдину партію — Іспанську традиціоналістську фалангу та хунти націонал-синдикалістського наступу (ІТФ ХОНС) [13].

Важливими етапами війни стали оборона Мадрида (листопад 1936 р.) та битва під Гвадалахарою (березень 1937 р.), де республіканські війська за підтримки Інтербригад завдали поразки італійському експедиційному корпусу [5].

У травні 1937 року в Барселоні відбулися збройні сутички між анархістами і РПМЄ з одного боку та урядовими силами й комуністами з іншого. Перемога урядового табору призвела до відставки Ларго Кабальєро, заборони РПМЄ та згортання радикальних соціальних перетворень [7, 17].

4.3. Прем'єрство Хуана Негріна та кінець Республіки

Новий уряд очолив Хуан Негрін, який взяв курс на зміцнення державної дисципліни, централізацію армії та опирався на підтримку СРСР. Протягом 1937–1938 років франкісти поступово захопили Північ Іспанії (Більбао, Астурію), а після виснажливих боїв під Теруелем та на річці Ебро оволоділи Каталонією [6].

У березні 1939 року в Мадриді полковник Сехісмундо Касадо здійснив переворот проти уряду Негріна, намагаючись укласти мир із Франко. Проте Каудильйо вимагав лише беззастережної капітуляції. 28 березня 1939 року франкісти увійшли до Мадрида, а 1 квітня 1939 року Громадянська війна в Іспанії завершилася [6, 16].

РОЗДІЛ 5. МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТ КОНФЛІКТУ

Громадянська війна в Іспанії набула міжнародного характеру. Великі держави (Велика Британія та Франція) ініціювали політику «невтручання», яка на практиці обмежила можливості Республіки з купівлі зброї [5].

Водночас Третій Рейх та фашистська Італія надали масштабну військову допомогу заколотникам (легіон «Кондор», Корпус добровільних сил), а СРСР та Міжнародні бригади підтримали республіканський уряд [6, 16].

ВИСНОВКИ

Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр. була не лише внутрішньополітичним конфліктом, а й масштабним зіткненням провідних ідеологій ХХ століття: фашизму, комунізму, анархізму та ліберальної демократії. Поразка Республіки зумовила встановлення авторитарного режиму Франко на кілька десятиліть та стала прологом до Другої світової війни.

Ця стаття є скороченою та адаптованою версією повної 88-сторінкової бакалаврської праці Микити Охріменка 2021-го року, з якою можна ознайомитися за посиланням.

Відкорегували: Денис Хромий та Курт Петріков
 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Іваницька О. П. Франко — каудильйо Іспанії. Політична біографія. Чернівці: Книги — ХХІ, 2006. 424 с.

2. Луиджи Лонго «Галло» Интернациональные бригады в Испании – М.: Военное издательство Министерства обороны Союза ССР,1960, - 383с.

3. Кольцов М. Е. Испания в огне. Т. 1: Испанский дневник. Москва: Политиздат, 1987. 351 с.

4. Іваницька О. П. Новітня історія Іспанії в життєписах королів. Альфонсо XIII — король парадоксів. Чернівці: Книги — ХХІ, 2006. 232 с.

5. Сориа Ж. Война и Революция в Испании. 1936–1939: В 2 т. Москва: Прогресс, 1987. Т. 1. 248 с.

6. Сориа Ж. Война и Революция в Испании. 1936–1939: В 2 т. Москва: Прогресс, 1987. Т. 2. 328 с.

7. Орвелл Д. Данина Каталонії / пер. з англ. І. Савюк. Київ: Видавництво Жупанського, 2019. 240 с.

8. История Испани т.1 /Рафаэль Альтамира-и-Кревеа. – М.: МГУ, 1951

9. The Basque history of the world/ Mark Kurlansky., - USA.: Walker Publishing Company,inc, 1999

10. Баски в борьбе за свою национальную независимость/ И. Трайнин. – М.: Партиздат ЦК ВКП(б)., 1937.

11. Политическая история Испании ХХ века: Учеб,пособие/ Г.И. Волкова, А.В. Дементьев. – М.: Высш.шк.,2005. – (ХХ век. Политическая история мира). – 191с.

12. Франсиско Моренте. Испанская фаланга, фашистские диктаторы и Гражданская война (1936-1939)/Фашизм и диктаторские режимы в Иберийских странах/ журнал «Берегиня» №4/ пер. с исп. М. В. Шурупова. – М. 2014 – 289-299 с.

13. Жоан Мария Томас. Единая партия Франко. /Фашизм и диктаторские режимы в Иберо-Америке / Берегиня.777.Сова. 2014 №4. пер с исп. Е.Ю. Богуш. – 215-220 с.

14. М.С. Орехова. Гражданская война в Испании (1936-1939) в Германской пропаганде/ Серия История. Политология/ Научные Ведомости №8. – М.: Научные ведомости, 2016. – 70-74 с.

15. А. А. Глазов. Путч 17-18 июля 1936 г. и возвышение Ф. Франко в начале Гражданской войны в Испании/ Вестник РУДН, серия Всеобщая история №1. – М.: - 2016 с.

16. Томас Хью. Гражданская война в Испании. 1931-1939 гг. / Пер. с англ. И. Полоцка. – М. ЗАО Центрополиграф, 2003. – 573 с.

17. Солано Вилебальдо. Против Франко. против Сталина: Рабочая партия марксистского единства (ПОУМ) в испанской революции и гражданской войне (1936-1939). Пер. с фр. / Вступ. ст. Д. Галлина. Изд. стереотип. М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2017. — 208 с.

18. Шубин Александр Владленович Великая испанская революция. — М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. — 640 с.

19. Preston P. The Spanish Holocaust: Inquisition and Extermination in twentiethcentury Spain. – N.Y.: Norton & Co, 2012. – XX, 700 s.

20. Carmichael C. The need to record the past // J. of contemporary history. – L., 2016. – Vol. 51 (2). – S. 436–438.

21. Blaney G.Jr. Violence, continuity, and the Spanish State: some considerations // J. of contemporary history. – L., 2016. – Vol. 51 (2). – S. 413–419.

22. Дамье В. В.. История анархо-синдикализма: Краткий очерк / Предисл. Д. И. Рублёва. Изд. 2-е испр. и доп. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. – 151 с.

23. Эренбург Илья. Испанские репортажи 1931-1939. Предисл. П. И. Батов. – М.: Воениздат, 1984 – 212 с.

24. Jose Antonio Primo de Rivera. The Twenty-Six Point Program of the Falange. URL: https://identityhunters.org/wp-content/uploads/2017/07/jose-antonio-primo-de-rivera-the-twenty-six-point-program-of-the-falange.pdf