Другий день революції. Відгук на працю Кріса Бомона «Захищаючи анархістське суспільство»

Кріс Бомон відомий в мережі, здається, тільки як автор цього не надто об’ємного есе, присвяченого теорії лібертарного (анархістського) війська та обороні самоврядного суспільства. Судячи із вказівки на сайті «The Anarchist Library», в основі цієї праці – магістерська робота, виконана у Брістольському університеті (Англія) у 2017 році. Хоч есе має переважно абстрактно-теоретичний характер, про що автор сам зауважує, воно стосується надзвичайно важливого практичного питання: як захистити самоврядне суспільство, що відмовилося від репресивного апарату держави, від неминучої атаки з боку інших державних утворень? Бомон стверджує, що авторитарні «соціалістичні» режими (більшовицький, китайський, кубинський) загалом змогли протистояти контрударам і втримати владу, однак жоден із них не зберіг вірність принципам вільного комуністичного суспільства, усі виродились у диктатури. Отже, автор намагається сформулювати такі умови й підібрати такі історичні приклади, які могли б засвідчити, що самоврядне суспільство могло б захистити себе й не відійти від принципів, закладених в його основу.

Оскільки це університетська кваліфікаційна робота, вона досить добре структурована й слідує обраній автором методології. Передовсім Бомон визначає державу як «політичну інституцію, яка успішно утверджує монополію на легітимне насильство в межах певної території» (з посиланням на А. Манро), а анархізм – як «процес демонтажу нелегітимних ієрархій на основі принципів свободи та рівності» (синтезуючи визначення Пітера Маршала й Ноама Чомскі). Бомон наголошує на тому, що анархізм загалом не заперечує авторитет експертів, фахівців, якщо той не перетворюється на сталу політичну владу; більше того, на його думку, слідуючи принципам свободи та рівності, анархісти «вільні обирати, які ієрархії повинні або не повинні бути демонтованими» (с. 9). Ці тези допомагають автору згладити чільне протиріччя між начебто суто ієрархічними армійськими механізмами, з одного боку, та анархізмом, з іншого.

Анархістську армію Бомон уявляє як «ополчення взаємодопомоги» (Mutual-Aid Militia) – децентралізовані збройні сили, засновані на мережі комітетів точно так само, як і виробництво. Вступ до цього ополчення, вочевидь, передбачено на добровільній основі, а командири мають обиратися особовим складом – з-поміж себе чи з числа військових фахівців («офіцерів»). Для координації між підрозділами, на думку Бомона, мають створюватися комітети-штаби вищого порядку, до складу яких входитимуть делегати, обрані цими самими локальними підрозділами. Автор наголошує на тому, що ополчення обов’язково повинно бути підзвітним населенню, громаді, яку воно захищає, аби запобігти «вождистській поведінці [отаманщині], яка мала місце в Україні» (у 1917-1921 рр.).

Таке бачення анархістського війська багато в чому схоже із запропонованим Александром Атабекяном у статті «Проблема вільної армії», що була опублікована в газеті «Анархія» у червні 1918 року. Атабекян також вважав, що військова служба, по-перше, є однією з громадських служб на ряду з поштовою, залізничною та медичною й тому в мирний час може бути представлена постійно діючим синдикатом військових фахівців – офіцерів; по-друге, комплектуватися за територіальним принципом («як будь-яка кооперативна ланка має місцевий, органічний характер, так і первинні армійські з’єднання повинні бути місцевими, територіальними»).

Розвиваючи свою теорію, Бомон звертається до праці Коліна Ґрея «Сучасна стратегія» (1999) й в подальшому викладі аналізує спроможність самоврядного суспільства до оборони в рамках 17 базових вимірів (core dimensions), виділених Ґреєм. В якості індикатору для порівняння цієї спроможності взята перевірена історією практика авторитарних «соціалістичних» режимів. Мовляв, якщо анархістський проект зможе – принаймні в теорії – успішно захиститися від інтервентів, то, імовірно, матиме перевагу й над лівими авторитаріями, адже збереже вірність принципам свободи та рівності. 

Розгляньмо ці 17 вимірів, як це (похапцем) робить сам Бомон, щоб скласти загальне враження про його теорію.

1. Люди. Передовсім йдеться про те, що прийнято називати «індексом людського розвитку», зокрема здоров’я населення. На думку Бомона, суспільство, засноване на взаємодопомозі, ефективніше піклуватиметься про цю сферу, ніж це мало місце в СРСР 1920-1930-х років. Приклади автор бере з відомої праці Петра Кропоткіна: скажімо, як середньовічні/ренесансні міста-комуни запобігали голоду.
2. Суспільство. Децентралізована мережа громад, кожна з яких, незважаючи на їхній взаємозв’язок, достатньо автономна, може організувати тривалий спротив агресору, оскільки виключає наявність одного уряду, лідера чи столиці. Приклад – конкістадори швидко здолали імперії ацтеків та інків, тоді як спільноти мапуче в Південній Америці чинили спротив завойовникам ще понад 300 років. 
3. Культура. Самоврядні громади здатні формувати й підтримувати самобутні культури, до цінностей яких входить несприйняття будь-яких «нелегітимних ієрархій» – ці цінності можуть тривалий час підтримуватися мовою та міфологією. Важливо, що ці культури плюральні та різноманітні, й це різко відрізняє їх від ригідності марксизму-ленінізму. Бомон звертається до праці Джеймса К. Скотта про Зомію, величезний гірський регіон у Південно-Східній Азії, де тисячі спільнот століттями мешкали без жодного державного впливу й плекали саме такі культури.
4. Політика. Бомон наголошує, що бездержавні спільноти часто зазнавали краху внаслідок зовнішньої агресії, а не внутрішньої неспроможності відтворювати свій устрій. З іншого боку, якщо самоврядне суспільство будується на принципах прямої демократії та консенсусу, чи є можливим ухвалення термінових рішень із дотриманням всіх усталених процедур (і особливо тривалих обговорень для пошуку консенсусу)? Відкрите питання, на яке автор, на жаль, не дає відповіді [1].
5. Етика. Цей вимір аналізує готовність населення до мобілізації та захисту чинного устрою. Роздуми Бомона доволі очевидні: анархістське суспільство за визначенням має базуватися на високому рівні самоорганізації, готовності до взаємодопомоги, й в силу того, що воно піклується про всіх своїх членів, підтримує в них мотивацію захищати цей устрій. Однак, зважаючи на нинішню ситуацію в Україні, резонним буде припустити, що навіть за високого рівня підтримки «свого» устрою, як тільки в гру вступають смертельні ризики, неминучі для війни, з’являються проблеми із реальною мотивацією людей до збройного захисту [2]. 
6. Економіка та логістика. На думку автора, військове виробництво й логістика виграють від децентралізації та робітничого контролю над засобами виробництва. Відсутність комерційної складової дійсно, імовірно, могло б позитивно вплинути на ланцюжки поставок та запобігти ситуаціям, коли хтось хоче збагатитися на закупівлях для армії. Утім, слід визнати, що централізована планова економіка в умовах війни також показала себе достатньо ефективною. Під час Другої світової війни за прикладом СРСР елементи мілітаризованого планового виробництва були запроваджені навіть у західних «ліберальних демократіях», що вплинуло на перебіг бойових дій. Крім того, у цьому пункті не вистачає конкретних практичних міркувань, де можна було б взяти дефіцитні ресурси та зброю, необхідну для ведення війни, якщо їх немає в умовному «Вільному районі». 
7. Управління та 8. Організація. У цих пунктах Бомон знову наголошує на виборності військових лідерів, а також на тому, що бійці ополчення мають відчувати «дієвість, підзвітність та залученість» в управлінні. Як і в подальшому викладі, він називає гнучкість і адаптивність ключовими перевагами лібертарного устрою в плані самооборони.
8. Розвідка та інформація. Це – єдиний вимір, в якому, на думку Бомона, анархізм поступається (хоч і «не критично») авторитарним режимам, оскільки передбачає певну «транспарентність» та вільний обіг інформації, що суттєво полегшує збір розвідувальних даних для противника. В якості виходу з ситуації автор припускає, що в умовах війни самоврядні громади могли б запроваджувати більш суворі правила щодо обігу інформації, тим паче у відносно невеликих спільнотах цей обіг було б легше контролювати. Іншим прикладом захисту інформації для нього слугують децентралізовані терористичні мережі на кшталт «Аль-Каїди». З іншого боку, збір та аналіз розвідувальних даних на свою користь для анархістських громад не становить проблеми, адже горизонтальні хакерські мережі існують вже зараз, а їхня діяльність приносить значні збитки централізованим та нібито добре захищеним структурам.
9. Технології. У цьому вимірі Бомон похапцем звертається до сучасних теорій із менеджменту, які наголошують на тому, що «кооперативні, самокеровані та неієрархічні команди» – найбільш сприятливі для технологічних розробок та інновацій. Противагою цьому, звісно, виступає вподобаний більшовиками тейлоризм. Однак варто згадати, що анархізм не завжди про-технологічний (що зафіксовано навіть в іспанській «Концепції лібертарного комунізму», вона ж «Сарагоська програма» 1936 року), і не всі самоврядні громади можуть бути готові розвивати важку оборонну промисловість для війни. Альтернативою в цьому випадку могли б бути асиметричні методи ведення війни, досхочу випробувані при відбитті російської агресії в Україні. Наприклад, кустарне виробництво FPV-дронів із максимально дешевих складників виявилось здатним кидати виклик важким механізованим атакам противника. 
10. Стратегія та військова доктрина. Тут автор прирівнює військову доктрину до більш широкої ідеології та вкотре наголошує на гнучкості й адаптивності анархізму. Мені здалося, що Бомон не дуже знайомий із військовим плануванням та актуальними на даний момент військовими доктринами. Навряд чи самоврядне суспільство зможе собі дозволити стратегічне планування, в якому передбачається використання зброї масового ураження або перевага над противником в повітрі. Отже, цей вимір потребує серйозного доопрацювання професійними військовими, що знайомі з роботою стратегічного рівня. 
11. Військові операції. Чільними термінами цього пункту є децентралізація та горизонтальність – вони передбачаються Бомоном і на етапі планування операцій, і на етапі виконання замислу. Утім, на мою думку, набагато більш доречним тут виглядали б роздуми з приводу комплектування війська (наприклад, добровільна участь в ополченні, чітко визначені терміни служби на випадок тривалої війни, регулярні ротації тощо); військової підготовки самоврядних громад; співвідношення між фахівцями («офіцерами»?) та основним складом ополчення. З іншого боку, підняті Бомоном питання також видаються актуальними: горизонтальна взаємодія між підрозділами в нинішній війні відіграє значну роль як в плані обміну необхідними ресурсами, так і в плані обміну інформацією, сумісного планування операцій (зазвичай тактичного характеру). Відсутність ефективної взаємодії натомість може призводити до «дружнього вогню» (friendly fire), особливо поширеного в перші місяці повномасштабної війни в Україні. Автор виділяє цю проблему в якості «незлагодженості» (misalignment), однак чомусь вважає її більш притаманною авторитарному «соціалізму». В будь-якому випадку, вдалим прикладом децентралізованого й асиметричного спротиву гіперцентралізованій військовій машині в сучасних умовах можна вважати якраз оборону Києва у 2022 році. Цей «кейс» потребує ретельнішого вивчення з боку анархістів, які обмірковують можливості ефективної самооборони лібертарного суспільства. 
12. Командування. Бомон наголошує, що мережева організація «ополчення взаємодопомоги» дозволить ухвалювати більш швидкі та поінформовані рішення, оперативно реагувати на доповіді й запити бойових командирів. Крім того, він вважає, що командирам «на місцях» слід надавати більше ініціативи. Ці зауваження абсолютно справедливі. Більше того, пресловуті «стандарти НАТО» передбачають широкі повноваження командирів взводів/відділень щодо керування боєм, так би мовити, по місцю в рамках методології mission command («делегованого керівництва», «місійно-орієнтованого управління»). Один із найбільш огидних принципів, з якими я стикався під час власної служби у бойовій бригаді у 2023-2024 роках, – «ініціатива їбе ініціатора». На даний момент ієрархічна та централізована система не сприяє ініціативності молодших командирів; побоюючись за свою кар’єру або ж просто люті старшого начальника, деякі командири подавали «нагору» завідомо неправдиву інформацію. Лібертарне військо мало б старанно уникати таких відносин між відповідальними особами, і в цьому Бомон правий. З іншого боку, станом на 2026 рік тренд на децентралізацію військових підрозділів (ведення бою бригадами, батальйонами та батальйонно-тактичними групами) принаймні в Україні змінився процесом їхнього укрупнення до корпусів та полків – ще один актуальний «кейс», який варто взяти до уваги.
13. Географія. Загалом, у цьому вимірі повторюється те, що децентралізована промисловість була би менш вразливою для ракетно-дронових атак. Крім того, Бомон розмірковує на тему партизанської та асиметричної війни, яка можлива лише у випадку повної чи майже повної підтримки населення (а значить, і підзвітності військових підрозділів – людям, яких вони захищають).
14. Крихкість, випадковість, невизначеність, 16. Противник, 17. Час. Цим пунктам автор присвячує найменше місця й, в цілому, повторює висловлене раніше. На мою думку, тут дуже доречно було б згадати про так звану «петлю Бойда», або ж цикл СОРД, розроблений Д. Бойдом у 1995 році для армії США. Якщо не вдаватися в деталі, Бойд пропонував методологію ведення війни, засновану на швидкому закритті циклів спостереження-орієнтації-рішень-дії. Цикл СОРД не слід плутати із ланцюгами ураження цілі, які радше є його складовою. Існує велика ймовірність, підтверджена актуальним бойовим досвідом, що горизонтальна мережева взаємодія між підрозділами справді дозволить швидше проходити як «петлю Бойда», так і реалізовувати власне ураження цілей (з чим найчастіше й асоціюються бойові дії). 

Кріс Бомон цілком очікувано робить висновок, що суспільство, побудоване на лібертарних принципах, здатне ефективно себе захистити й в умовах війни може мати переваги на авторитарними «соціалістичними» режимами в усіх базових вимірах, виділених К. Ґреєм, окрім збереження секретної інформації. Чому ж тоді анархістські експерименти першої половини ХХ ст. в Україні та Іспанії зазнали військової поразки? На це Бомон дає відповідь, яка, ймовірно, здивує будь-кого, хто обізнаний з історією цих експериментів. Він стверджує, що Махновщина та революційна Каталонія зазнали поразки, оскільки допустили в своїх діях певний авторитаризм: у першому випадку мається на увазі «вождистська поведінка» та «конфлікт із місцевим населенням» (вірогідно, це про німецьких колоністів); в другому – співпраця анархістів із буржуазно-ліберальним (республіканським) урядом. Обговорення того, чому цей аргумент дуже дивний, завело б нас надто далеко, тож дозволю собі лише нагадати, що українські та іспанські анархісти діяли в суспільствах, де не були повністю реалізовані лібертарні принципи, а їхні сили та засоби були неспівмірними з військовими потужностями їхніх противників (враховуючи більшовиків/сталіністів, які в обох випадках «раптово» із союзників перетворились на ворогів).

Загалом, теоретичне есе Бомона цікаве та змістовне, викладені в ньому думки безумовно слід брати до уваги анархістам, що беруть участь у війнах за волю, рівність та різноманіття. Отже, за яких умов самоврядні громади змогли б захистити себе від військової агресії з боку ієрархічних організацій? Гадаю, що головною умовою була б побудова добровільного ополчення з виборними командирами при постійно діючих комітетах військових фахівців (об’єднаних у власний синдикат), на основі широкої та швидкої горизонтальної взаємодії між підрозділами, заохоченні ініціативи «знизу» (з поля бою), із використанням методів асиметричної війни та методології СОРД.

Просто зараз, у перші місяці 2026 року, анархісти героїчно б’ються проти ворогів у різних підрозділах Сил оборони України та в YPG/YPJ у Рожаві. Їхній бойовий досвід неминуче скоригує теоретичні напрацювання як минулого, так і нинішнього століття. Саме тому критично важливою є рефлексія та публічне обговорення цього досвіду, порівняння його з теорією, як-от цим есе Кріса Бомона. Тож наостанок закликаю прихильників лібертарних ідей, які брали участь у військових конфліктах сучасності, ділитися вголос думками на цю тему. Що робити на другий день після того, як мрія про суспільство самоврядних громад стане реальністю?

Примітки автора:
 

1. Утім, антрополог Крістофер Бьом у праці «Ієрархія в лісі. Еволюція егалітарної поведінки» (1999) стверджує, що ухвалення військових рішень шляхом консенсусу в егалітарних «первісних» спільнотах не впливає на швидкість їхнього втілення: «Можна було б подумати, що процес пошуку консенсусу, який ефективно працює для невеликих сегментів племені, виявиться громіздким по мірі збільшення кількості воїнів. Однак основні військові стратегії легко визначаються до початку битви, коли сегменти племені збираються в одну велику спільноту. Той факт, що всі воїни заздалегідь приходять до спільної стратегічної угоди, допомагає гарантувати їхню співпрацю в бою та полегшує “вождю” з обмеженими повноваженнями справу координації їхніх зусиль».

2. А. Атабекян у статті «Проблеми вільної армії» висловлюється досить наївно: «Коли офіцерський союз розкине свої аудиторії в земстві, по селах та волостях, а в містах – по кварталах та дільницях, то живий інстинкт самозбереження та здорова громадська солідарність об’єднають мешканців кожної дрібної території довкруж апостолів армії свободи» (курсив мій. – В.Д.).