До покояння

Від Матвія 7:

1-5: Не судіть інших, бо судитиме вас Бог так, як ви судите інших. Всевишній відміряє вам стільки ж, скільки ви відміряли іншим.

Чому ви бачите порошинку в оці брата свого, але не помічаєте колоди у власному оці?

Як же ви можете звертатися до брата з такими словами: “Дозволь вийняти порошинку з ока твого”, коли маєте колоду у власному оці?

Лицеміри, спочатку витягніть колоду з власного ока, а тоді й побачите, як ліпше вийняти порошинку з братового ока;

12: Поводьтеся з іншими так, як ви б хотіли, щоб інші поводилися з вами. У цьому є розуміння Закону Мойсеєвого і вчення пророків [1].

Я — головний лицемір. Я — головний грішник. Немає негідника гіршого за мене. Немає більш нікчемної морально людини, ніж я. Забуваючи про Любов до ближнього в тумані власної вищості та самоти, вчинив стільки бруду, якого можливо не робив ніхто інший — із таким цинізмом і впертістю у своїх справах. Рівнявся в дійствах не на Христа та на Абсолют Його в Любові-Слові, а на матеріальні капризи власної самостійності, вигаданої незалежності. Наскільки ж треба було бути нахабним невігласом, щоб ігнорувати прихід Самого Бога і той приклад, який Він подав людям явно у Своєму земному житті.

Моя гордість призвела до того, що я, напевно, ні разу повноцінно й не покаявся за свої проступки. Повірив стороннім ідеям, створив собі лишніх ідолів — став сам собі ідолом: як надумана вищість посмів ображати своїх близьких, коханих, друзів, поводитися з ними як остання тварюка. Гординя, жадібність, хіть, лінощі — все є в мені, і якщо й доводилося засуджувати себе за це, то лише мимохіть, для загальної картини. Найгірше, що доводилося вчиняти — хула на Духа Святого, коли мені здавалося, що Він далеко, не помітить мене та навіть якщо й помітить, то неодмінно пробачить мою грубість. Думки, що я сильний, вольовий робили мене насправді ще слабшим, оскільки вони неодмінно породжували гордість за себе перед іншим. Неприпустимі вчинки доводилося мені робити, більш того — затягувати в них інших. Треба було вчиняти за совістю та Вченням, а не так, як придумав собі сам. 

Виявляється, що не інші були не такими, а совість моя атрофована в самій глибині. Увесь цей час не був я ні анархістом, ні тим паче християнином. Бог ніколи мене не покидав, робив для мене все можливе, коли звертався до нього, доходило ледь не до чудес — таких фантастичних результатів, в які не вірилося мені самому. Але я дурив Його, не відповідав тій доброті, яка зверталась до мене напряму, як дурив тих людей, через яких проходила ця благодать. Не раз виходив сухим із води й було б гидким зараз зауважити, що це все дарма і я не радий цьому. І все ж я  — головний грішник.

Анархісти-мученики, як, наприклад, Ґустав Ландауер, попри свій пацифізм, століттями помирали мученицькою смертю за позицію та благі вчинки [2]. А я живий: ходжу, дихаю цим повітрям поряд із нещасними людьми, які дають себе підкорити, думаючи, що залишаються незламними. І вистачило ж нахабності вчити їх, коли я сам не краще, а напевно й гірший за них. Якими б не були їхні воля та  прихоті, ніхто не має права судити їх так, як судять душевнохворих чи злочинців; володарювати над ними, коли ізраїльтяни змогли обрати собі царя виключно з Божого Благословення. Ми можемо лише наставляти, вислуховуючи настільки уважно, як не вислуховували б самих себе — і не більше. Як писалося в Іоанна 7:24: «Не судіть за зовнішністю, а судіть судом праведним». Але чи багато серед нас праведників, які могли б собі дозволити, не будучи лицемірами, судити людей? Сам Ісус на Кучоці в храмі не судив іудеїв, а лише навчав (Іоанна 7:14) [3]. То хто ж ми такі, щоб це робити із дня в день уже по інерції? Хто ми такі, щоб самовільно назначати собі щохвилинний суд від ритуалізованих золотих тельців, уповноважених керувати нами?

Які настанови дає Мойсей народові ізраїлевому у Второзаконні 27:15, 17-18: 

Проклятий, хто зробить зліплений або литий кумир, гидоту перед Господом, витвір рук художника, і поставить його в таємному місці! Весь народ виголосить і скаже: амінь.

Проклятий, хто порушує межі свого ближнього! І весь народ скаже: амінь.

Проклятий, хто сліпого збиває з дороги! І весь народ скаже: амінь [4].

Американський анархіст Пол Ґудман у творі «Чорний прапор анархізму» наводить хороший приклад того, як ці настанови можуть порушитися навіть відданими ідейно людьми, зокрема демократами-соціалістами: «Зрештою, коли чотирьох лідерів відсторонили від занять та студенти знову зайняли корпус на їхню підтримку, схильність СДС до авторитаризму стала відверто диктаторською. Більшість протестуючих проголосували за те, щоб залишити корпус до приходу поліції, оскільки студенти не бачили сенсу, щоб їх знову побили та заарештували. Однак керівництво організації знехтувало цим голосуванням, тому що воно не відображало “правильної позиції”, і всі інші, гадаю, через тваринну лояльність, залишилися у кампусі, де поліція їх розігнала». 

Першочергові цілі протесту були благородними, а саме усунути військових з університету та надати владу громаді Гарлема. Однак керівництво СДС поставило свої цілі за кулісами: «…місцевий осередок СДС реалізовував загальнонаціональний план організації протягом весни зірвати роботу багатьох університетів, використовуючи будь-які зручні приводи <...> Але формулювання СДС було неприйнятним: “Якщо ми ще не можемо захопити все суспільство, почнемо хоч з Колумбійського університету”. Сумніваюся, що більшість учасників протестів прагнули щось “захоплювати”», — пише Ґудман [5]. 

Обурливе організаційне авторитарне хамство, направлене на зміну однієї ієрархічної машини іншою, але вже з локальних вождів. Саме про це йдеться у наведених фрагментах Второзаконня 27: користуючись неусвідомленістю студентів, «комітет» почав реалізувати свої самопроголошені цілі, побудовані на диктаті із сумнівними наслідками. Такі ризики несе будь-яка ієрархічна система — відчуження механізму прийняття рішень на користь «литих кумирів» та їхніх потреб ціною «порушення меж свого ближнього» і «збиття сліпого з дороги». 

До Римлян 3:21-26: Всі люди рівні й немає між ними різниці. Бо всі люди згрішили, і всім їм бракує слави Божої. Усі люди стали праведні перед Богом завдяки дару Божої милості, завдяки визволенню, яке Бог здійснив через Ісуса Христа. Бог віддав Ісуса в жертву для прощення всіх гріхів людських через віру, і показав цим, що Він — справедливий. Адже завдяки Своїй терпимості, Він залишав усі гріхи, здійснені в минулому, без покарання [6]. 

Якщо всі ми грішники, то не маємо ніякого права претендувати на владу над іншим, а якщо все ж знайдуться праведники серед людей, то тим паче вони мають  бути терплячими, бо сам Бог був, є і буде таким (До Колосян 3:12-17) [7]. 

Повертаючись до Іоанна 7:24, можна підсумувати: у контексті тут йдеться про судження за змістом вчинку, а не за враженням від його зовнішності. Бог дійсно милосердний, але Він ще й Строгий. Бог суворо карає, коли хтось переходить межі прийнятного: у Першій Книзі Хронік 13:9-10 Бог убиває Уззу за те, що він торкнувся Ковчегу Завіту, щоб притримати, коли воли нахилили його при перевезенні в Єрусалим. Це сталося тому, що, згідно з настановою Бога у Книзі Чисел, Святиню мали переносити на плечах винятково левіти, і ніхто, окрім них, не смів торкатися до неї. Узза не розумів, що земля, протоптана копитами вола, не брудніша для Бога за руку пересічного грішного мирянина — він перейшов межу [8]. Цей сюжет також добре ілюструє різницю між зовнішністю, навіть наміром і самою суттю вчинку. 

Цілковито, за наявності здорового глузду, ми можемо бути впевненими в змісті (у праведності, якщо завгодно) лише у власних межах, щоб не впадати в лицемірство: настільки ж яро, наскільки сильне переконання, ми маємо захищати свої кордони, як і грані своїх ближніх. Потрібно саме тоді чинити суд, коли порушується справедливість — коли хтось намагається знецінити наші рамки своїм недобросовісним втручанням. Неодмінно за цим іде й інша сторона медалі: мусимо поважати рубежі інших людей, навіть якщо вони здаються нам неправильними, допоки вже їхні дії не загрожують нашому індивідуальному чи общинному суверенітету. 

Спочатку ми анархісти, а потім уже ліві. Спочатку ми, якщо серед читачів знайдуться такі, християни, а потім уже анархісти. Керуючись Христом, не дозволимо один одному принижувати себе. Якщо перед Богом усі рівні, то тим паче маємо бути рівними перед один одним (Дії святих апостолів 10:34-35). Ніхто не може відчужувати від себе управління над простором, який Бог створив для людей і благословив панувати над ним, на користь іншого — такої ж людини як і він сам (Книга Буття 1:26-28) [9]. 

У книгах Нового та Старого Завітів, на перший погляд, ми не знайдемо засудження експлуатації, тиранії чи навіть рабства. Здавалося б: про які людські межі тоді взагалі може йти мова? Але політика та економіка — достатньо брудні сфери навіть для нас — це не діло Бога ще з часів Великого потопу. Він лишив людині в Едемі свободу спробувати плід пізнання добра і зла, хоч і застерігав від цього (Книга Буття 3): у людей дійсно «розкрилися очі» і стали вони «немов Боги» на своїй уже проклятій від власного вибору землі. Ми отримали, що хотіли: людські вчинки, віра книжникам і фарисеям, лжепророкам різних напрямів та відхід від чеснот призвели до того, що люди заточили один одного в авторитарну кабалу [10]. Бог — Суворий не тільки по відношенню до нас, але й до Себе в питаннях самообмеження та невтручання в рішення свого творіння. Він потерпів від цього й Сам: ми стратили Ісуса після неодноразових терплячих допусків Ним наших грішних суджень. Усе, що Він міг і може собі дозволити — повчати нас при житті. Думаю, що якби була можливість, то ми б стратили Його ще раз по волі кумирів як зрадника й ворога народу, а потім ще раз як дисидента-бунтівника.

Але ж де милосердя, любов до всіх тих пригноблених, які потерпають до сих пір? Бог — не більшовик, який насильно примушує «бути вільними» чи навіть праведними. Він дає вибір у зверненні до Себе — його можна окреслити поняттям, яке Кропоткін би назвав «соціальною еволюцією». Біблія у своїх постановах не виходить за звичну для того часу форму власності та соціального розділу, але вона натомість пропонує: «Стань рабом божим». Будучи рабами божими, ми не станемо рабами один одному — двох господарів мати не вийде. 

Саме єгипетська вагітна рабиня, що втечею рятувалась від жорстокого ставлення Сарри, наложниця Авраама Аґар, мати Ізмаїла, вчинила безпрецедентний вчинок у Старому Завіті (Книга Буття 16:13): біля джерела води їй явився Ангел Господній і пообіцяв, що вона народить великий народ. Усвідомивши, що сам Бог звернув на неї увагу в її горі, вона промовила: «Ти Бог видіння! Чи й тут я дивилась на Того, Хто бачить мене?», давши самостійно Богові ім'я — Ель-Рої («Бог, Який бачить мене», «Бог, Який відкриває Себе») [11]. До цього в Біблії використовувались Імена Бога, які Він надавав самостійно. Безправна чужеземна рабиня-утікачка сама ж присвоїла Ім'я Богові, Який явився їй у скруті (більш того — відкрився) — бо зрозуміла, що це її особистий Захисник. Надання імені за тих часів — ознака достатнього статусу для цього, а його не мав ніхто до неї. Спробуйте уявити масштаб як мінімум приязні Самої Сутності до людини, яка приречена на гніт, але котра змогла дати Абсолюту поза простором і часом Ім'я на власний розсуд після того, як Це Явилось особисто їй! Дивовижний епізод. 

До Колосян 3:11: Тож, у цьому новому житті, немає різниці між юдеєм і поганином, між обрізаним і необрізаним, між варваром і скифом, рабом чи вільним. Має значення лише Христос, Який живе в усіх вас [12].

Модерн породив троянського золотого тельця із трьома головами, слідуючи чотирьом, за свт. Миколаєм Сербським, стінам Вавилонської вежі [13]: капіталом, державою та священством на поклоні перед мамоною. Ми вбили для себе Бога, щоб фрустровано оспівувати писаний не для нас закон і кумирів, які роблять собі ім'я. Сьогодні в Україні, в умовах кризи права й урядових рішень, ми бачимо дивовижне, але не нове явище: усе більше молодих людей, які навіть не встигли пробігтися очима по Євангеліє, йдуть до ряджених «православних» монархістів, що агітують ходити по храмах ПЦУ КП [14], молитися за повернення гетьмана та чинити руками молоді терор на вулицях — деякі «богослужителі», адвокати вавилонської блудниці, навіть приймають їх. Але про яку «богоугодну монархію» йдеться в їхніх оспівуваннях, якщо навіть старозавітні пророки та юдейські царі потопали в гріхах? Що ж тоді буде з вашими людськими ставлениками, які й без того стверджуються вами від ненависті та жаги до подавлення? Під «станьте рабом божим» у цих байках розуміється «станьте рабом вождя та його амбіцій» — тут без варіантів. Але попи-ханжі, які мостять собі місце серед сліпої обдуреної пастви, нехай боязко пам’ятають, що Суд почнеться з Божого дому, якщо віра ще має для них хоч якесь значення (Перше послання Петра 4:17) [15]. Наставляти та благословляти людей як інструмент гніту в чужих руках зі спробою ретушування цього мародерства над парафіянами Вченням Христа, Таїнствами, требами — це та сама фарисейська закваска, від якої застерігав Ісус [16, 17]. 

Релігія перестала бути опіумом для народу, натомість тепер цю роль, але вже копіуму, виконує гегемон відчуження в різних іпостасях, вираженням яких слугує державний апарат. Християнство й церква мають повернути собі суть, закладену Христом через апостолів — стати фактумом народу: його стійким стимулом у захисті Істини та меж не в гордині перед ближнім, а в щирій і турботливій любові. 

Від Марка 9:33-35: 

В Капернаумі, зайшовши до однієї з хатин, Ісус запитав Своїх учнів: «Про що ви сперечалися дорогою?» На те вони змовчали, бо по дорозі сперечалися, хто з них є найвеличнішим. Тоді Ісус сів і гукнув усіх дванадцятьох і мовив до них: «Хто хоче бути першим, хай буде останнім, хай буде слугою всім» [18].

Немає місця відносинам між людьми інакших від анархістських. Не через віру в людську ідеальну природу, а якраз через наведення граней впливу між суб'єктами суспільства, без порушення яких не вийде нав'язати свої вади ближньому. А таке порушення неприпустиме ні в якому разі, навіть якщо мова йде про «цілі», «ефективність», «правильність» тощо. 

Людські втіхи та капризи мінливі, а Вчення Любові чітке й вічне.

Молитва до Святого Духа:

Господи, Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, змилосердься й помилуй мене, грішного раба Твого, і відпусти і прости мені, недостойному, все, чим я згрішив перед Тобою сьогодні як людина, а навіть і не як людина, але гірше скотини; всі мої гріхи вільні і невільні, свідомі і несвідомі, вчинені через молодість або через недобру науку, зухвальство й зневіру.

Може, іменем Твоїм я клявся або ганьбив його в своїх думках, може, кому докоряв, або обмовляв кого в гніві моїм, або журився, або від чого-небудь прогнівався, або неправду сказав, або передчасно спав, або захожого до мене вбогого зневажив, або брата мого засмутив, або затівав сварки, чи, може, кого обсудив, або величався, або погордував, або під час молитви мій розум поривався до лукавства світу цього, або про розпусне помислив, або об’їдався чи обпивався, або без глузду сміявся, або зле задумав, або, бачачи доброту ближнього, заздрив йому, або негідне говорив, або посміявся з гріха брата мого, тоді як мої гріхи незліченні, або до молитви був недбайливий чи ще що вчинив злого і забув, бо все оце і ще більше я вчинив.

Помилуй мене, Творче мій і Владико, лінивого і негідного раба Твого, і вибач, і відпусти, і прости мені, як Благий і Чоловіколюбний, нехай спокійно ляжу, засну та відпочину я, блудний, грішний і окаянний і поклонюся, і оспіваю, й прославлю пречесне ім’я Твоє з Отцем і Єдинородним Його Сином нині, і повсякчас, і на віки віків. 

Амінь. 

1. Біблія. Новий Завіт: Сучасною мовою. Від Матвія 7:1-5, 12.
2. Ґустав Ландауер — німецький філософ і письменник, анархо-індивідуаліст і соціаліст. Автор релігійно-містичної концепції революції, в якій народжується нова людина. Згідно з Ландауером, соціалізм може бути здійснено не в результаті класової боротьби, а силою прикладу піонерів-одинаків, що створюють в рамках старого суспільства нові форми колективного життя. Після придушення Баварського повстання 1918 року («Революція любові») був заарештований і забитий до смерті.
3. Біблія. Новий Завіт / пер. з грец. Ю. Попченка. Від Іоанна 7:14, 24.
4. Біблія: Книги Старого та Нового Завітів (Патріарх Філарет, пер.) Второзаконня 27:15, 17-18.
5. Ґудман П. Чорний прапор анархізму / пер. з англ. Артем Ремізовський і Денис Хромий. URL: https://nyzovyna.com/article/article-9/
6. Біблія. Новий Завіт: Сучасний переклад. До Римлян 3:21-26.
7. Див.: Біблія. Новий Завіт. До Колосян 3:12–17.
8. Див.: Біблія. Старий Завіт. 1 Книга хронік 13:9-10; Книга Чисел 4:15.
9. Див.: Біблія. Книги Старого та Нового Завітів. Дії святих апостолів 10:34–35; Книга Буття 1:26–28.
10.  Див.: Біблія. Книги Старого Завітів. Буття 3. 
11.  Біблія. Книги Старого й Нового Завітів / пер. з євр. та грец. І. Огієнка. Книга Буття 16:13. 
12.  Біблія. Новий Завіт: Сучасною мовою. До Колосян 3:11.
13.  Див.: Миколай Сербський, свт. Сучасна Вавилонська вежа // Київське Православ'я. — 2024. — 17 вер. — URL: http://kyiv-pravosl.info/2024/09/17/suchasna-vavylonska-vezha/

Прим.: Автор проводить паралель між біблійним будівництвом Вавилонської вежі та сучасною секулярною цивілізацією, заснованою на спробі впорядкувати людське життя без Бога. Сучасна «вежа» спирається на чотири концептуальні стіни — науку, промисловість, політику та самолюбство. За роздумом свт. Миколая Сербського, позбавлені духовного освячення, ці сфери перетворюються на джерело розбрату, взаємного непорозуміння й неминучої руйнації.

1.  Українська православна церква Київського патріархату — православна церква в Україні, що існувала з червня 1992 року до Об'єднавчого собору 15 грудня 2018 року. 20 червня 2019 року оголошено про відновлення Української православної церкви Київського патріархату.
2.  Див.: Біблія. Новий Завіт: Перше послання Петра 4:17. 
3.  Треби — це священнодії та молитви, які звершуються священиком на прохання вірян для задоволення їхніх особистих духовних та життєвих потреб. Вони охоплюють усі важливі події життя людини: від народження та хрещення до благословення на добрі справи і відспівування після смерті.
4.  Див.: Біблія. Новий Завіт: Від Луки 12:1-3. 
5.  Див.: Біблія. Новий Завіт: Від Марка 9:33-35.